Демографічні передумови соціальних конфліктів.

ByVitaliy

Січ 13, 2013

Розмови про конфлікт поколінь і про радикалізм молоді ведуться практично з часів античних греків: в трагедіях про Едіпа, в комедіях Арістофана ми можемо легко простежити, як молоді оскаржують авторитет старших і повстають проти їх моралі. Конфлікт батьків і дітей практично завжди присутній в тій чи іншій мірі в кожній родині, в кожній епосі.

Але збіг молодіжного нетерпіння з цілями старших поколінь в загальний соціальний рух, який веде до повстання або революції трапляється набагато рідше і тільки при збігу якихось економічних, політичних і соціальних умов.

Було б великим спрощенням і помилкою просто вказати пальцем на «демографічний вибух» і сказати, що за ним обов’язково йдуть бунти і революції. У реальності більшість країн, у яких спостерігалося зростання молодого населення, залишалися стабільними протягом десятиліть з цілком терпимим рівнем поколінного конфлікту. У країнах, в яких з 2011 року проходять повстання «Арабської весни» – Єгипет, Туніс, Ємен, Лівія та Сирія – дійсно дуже багато молоді. Але в інших країнах регіону і поза його – від Західної та Центральної Африки до Пакистану – молодих людей точно не менше, якщо навіть не більше, але ніяких потрясінь там не відбувається.

Дійсно, в багатьох країнах наявність широких мас молоді є благом для економіки, адже нові покоління працівників супроводжують господарському зростанню. Тому найбільш делікатне припущення, яке ми можемо зробити в такому випадку, буде наступне: молодіжна «бульбашка» всього лише підвищує політичну нестабільність і ризик хвилювань за інших рівних умов, і, швидше за все, він тільки стимулює виникнення повстань і революцій, тоді як прямо сприяють їм зовсім інші чинники.

Остання хвиля молодіжного обурення прокотилася світом у далеких 1960-х: від руху «нових лівих» у США до травневих протестів 1968 року у Франції, від китайських хунвейбінів до повстання в столиці Мексики – все палахкотіло у вогні молодіжного гніву. А ще в ’40-х і ’50-х все було відносно спокійно. Якщо брати ширше, то з 1780-х до 1860-х молодь штормила всю революційну Європу, тоді як друга половина ХІХ століття пройшла під знаком консервативних «стариків» – Меттерніха, Бісмарка і Тьера. Тому, слід більш пильно придивитися до того, яку роль відіграє молодь у суспільних процесах і задатися питанням: чому існують епохи, під час яких правила диктує бунтарська молодь, тоді як в інші часи авторитетом користуються консервативні представники поколінь постарше?

Демографія молодіжних рухів

Видним дослідником конфліктів покоління був відомий німецький соціолог Карл Маннгейм, який стверджував, що молоде покоління може перетворитися на відособлену соціальну групу, опозиційну старшим поколінням, якщо воно буде об’єднано певним загальним досвідом, відмінним від батьківського. Таким досвідом може стати велика військова перемога чи поразка, які здатні створити абсолютно нове уявлення про національну долю, тісно пов’язане з досвідом покоління, представники якого в цей час входять у вік повноліття. Також це може бути істотна зміна в економіці або на ринку праці, яке суттєво вплине на життєві стандарти і на шанси на успіх молодого покоління. Також не слід забувати і про становлення нових націй на міжнародній арені, коли молоді люди починають відчувати свою особисту відповідальність за долі свого народу і вважають за необхідне активно боротися за його майбутнє. Саме тому багато молодіжних рухів XIX і ХХ століть були невіддільні від націоналістичних рухів.


Ключем до розуміння всіх цих факторів є зміни в суспільстві: якщо не існує ключових подій або змін у соціальній реальності, які могли б привести до розриву життєвого досвіду між поколіннями, то і ймовірність ціннісного розмежування або конфлікту між різними поколіннями вкрай низька.

Цікаво, що навіть саму по собі різку зміну вікової пропорції суспільства може створити якийсь вододіл, який сформує світогляд нової вікової групи. Наприклад, швидке підвищення народжуваності або різке зниження дитячої смертності, що призводить до кількісного росту числа представників цього покоління, порівняно з їхніми попередниками, може призвести до того, що в його середовищі виникне відчуття власної важливості і сили. Це відмінно ілюструє покоління «бебі-бумерів» в США, представники якого народилися після закінчення Другої світової війни. «Бумери» під час свого дорослішання цілком використовували весь той різко зрослий обсяг соціальних інвестицій, виділених на їх утримання та виховання. Під них будувалися нові школи, більш того – виникали цілі нові поселення, де могли розміститися сім’ї, в яких вони росли. Значна частина післявоєнного економічного зростання пояснюється саме їх виходом на історичну сцену. Нові стандарти споживання виникали у зв’язку з їх смаками. Перехід від стагнації до зростання збігся з їх дорослішанням і саме тому перші повоєнні покоління стали сповідувати ідею, що саме їм належить втілити в життя місію суспільної трансформації. І це справедливо не тільки для післявоєнних Сполучених Штатів, але і для країн Західної Європи, Латинської Америки, Африки, а також для Китаю і Південної Кореї, що призвело до виникнення всесвітньої хвилі ідеалістичних молодіжних бунтів 1960-х.

Подібне збільшення народжуваності та зниження дитячої смертності веде до різкого збільшення кількості молодих людей, через що і виникають горезвісний «демографічний вибух» і вікова диспропорція в суспільстві. Багато дослідників, говорячи про «вікову бульбашку», мають на увазі зміни у віковому співвідношенні між тими, кому 15-29 років і тими, кому за 30 і також вказують на існування зв’язків між наявністю вікової диспропорції в суспільстві і можливістю революції. Один з цих зв’язків виникає через різницю в світогляді між старшими і молодшими поколіннями.

Інший, але не менш значущий зв’язок, виникає з бажання продемонструвати реальний потенціал молодого покоління його представниками. Під час дослідження суспільних рухів було помічено, що ключовим фактором успішного молодіжного протестного виступу є наявність спаяного ядра даного руху, що складається із загальновизнаних лідерів та їхніх послідовників. Таке ядро, сформоване найбільш радикальними представниками руху, готовими взяти на себе відповідальність за ризики, може стати епіцентром повстання і центром рекрутування нових послідовників тих чи інших ідей. Але якщо умови такі, що більшість населення не зацікавлене у скиненні чинного правлячого режиму, наявність такого радикального ядра не буде мати ніякого значення. У той же час, якщо суспільно-політичні умови склалися так, що більшість населення, принаймні, подумує про повстання, динаміка революційного руху може в дуже сильному ступені залежати від вікової структури суспільства.

Навіть у часи масового невдоволення ступінь участі людей у ​​демонстраціях чи опозиційних рухах залежить в деякій мірі від того, наскільки широка громадська підтримка цих виступів. Більш обережна більшість незадоволених приєднається до повстання тільки тоді, коли воно стане масовим і успішним рухом, в той час як смілива меншість дисидентів може брати участь в русі навіть тоді, коли воно все ще відносно нечисленне. Таким чином, сміливий авангард сам іде в наступ, а боязка більшість стежить за розвитком ситуації; внаслідок все залежить від того, наскільки сміливі удачливі і численні, щоб узяти верх над боязкими. Враховуючи велику схильність саме молодої людини брати участь у протестних рухах, зміни у віковій структурі суспільства в бік превалювання молоді можуть сильно вплинути на рівень волатильності всього населення.

Коротше кажучи, демографічний вибух не є ні необхідною, ні достатньою передумовою для повстання чи революції. Якщо у молоді є особливий, радикальний досвід, навіть невелика група молодих людей може прийняти рішення про повстання. Але якщо уряд досить невмілий або роз’єднаний, а у населення в цілому накопичилося достатньо образи, щоб йому захотілося виплеснути її проти режиму, то бунт або революція можуть відбутися, незважаючи на відсутність «молодіжного міхура». Саме так і було в більшості країн Східної Європи, а також в Росії в 1989-1991 рр..

І навпаки, навіть дуже велика кількість молоді не може гарантувати виникнення радикального світогляду, а також може і не надихнути суспільство на революційні перетворення, якщо згуртований уряд забезпечує ефективне керівництво і зростання добробуту. Наприклад, в Сінгапурі, Малайзії, Ботсвані і Бразилії виключно швидке зростання чисельності населення в 1970-і роки призвів до різкого омолодження суспільства, але в кожному разі впевненість уряду і загальне економічне зростання стримували молодіжний радикалізм у вузді. У Єгипті під керівництвом Анвара Садата і Хосні Мубарака в 1980-і також спостерігалося швидке зростання чисельності населення, а відповідно – молодих людей, багато з яких прийняли революційний світогляд фундаменталістського ісламу і для зміщення режиму стали практикувати тероризм. Однак, завдяки державному субсидуванню, економічному зростанню, масивній допомозі з боку Сполучених Штатів і гнучкості керівництва, широкого революційного руху не виникло, на відміну від Ірану, Афганістану та Алжиру.

Так відбувається тому, що при відсутності інших факторів, що сприяють повстанню, сама по собі вікова структура суспільства має мало, якщо взагалі ніякого, впливу. І тільки при наявності інших сприятливих факторів молодь стає вибухонебезпечною соціальною групою. При демографічному вибуху легше мобілізувати населення на політичний протест. Так що тільки за умови, що виникають інші фактори, які послабляють вплив уряду, для молоді відкривається можливість підняти повстання. Недавні демографічні дослідження показали, що суспільства з домінуванням молоді, як правило, більш схильні до громадянської непокори, але цей ефект відчутно зростає в країнах, керованих старіючими автократами або з правлячими режимами, які є перехідними або проміжними між демократією і диктатурою.

Соціальні передумови повстання молоді

Умови, необхідні для початку повстання або революції, досить добре відомі: по-перше, уряд повинен бути закритим для широкої участі і від громадського контролю. По-друге, уряд має бути ослаблене якимось кризою. Ця криза може бути матеріальною, наприклад, військовою або фінансовою, викликаною стійкою інфляцією або різким зростанням цін на продовольство. Також криза може бути ідеологічною, коли уряд намагається нав’язати світогляд, однаково неприйнятний як широкими масами, так і елітами, або коли уряд компрометує себе такими зв’язками із зовнішніми ворогами держави, що порочать. Або це може бути криза передачі влади, який змусить еліти забути про свою лояльність і змусить їх боротися за владу для якнайшвидшої зміни керівництва. Ці умови можуть збігатися і об’єднуватися, створюючи загальне відчуття невизначеності і викликаючи тривогу про майбутнє.

У періоди соціальної нестабільності багато залежить від того, які групи готові підтримувати правлячий режим і сприймають його лідерство як легітимне. Уряд, який сприймається як справедливий й ефективний, зберігає підтримку в середовищі ключових еліт і у груп, що підтримують ці еліти; тому він досить стійкий в умовах молодіжної проблеми. З іншого боку, режим, який широко сприймається населенням як неефективний або несправедливий, стрімко втрачає найважливіших своїх прихильників і може разюче швидко впасти під натиском незгідних, як це було на Філіппінах в 1986 році, в Радянському Союзі в 1989 році, в Тунісі та Єгипті в 2010-2011 роках.

У деяких окремих випадках державної кризи, такої як військова поразка чи фінансове лихо, реакція еліт полягає в тому, щоб спробувати зміцнити існуючу державу через реформи. Подібна реакція більш всього імовірна тоді, коли еліта відносно об’єднана і не знаходиться під загрозою. Однак, якщо еліти розділені на конкуруючі угруповання або відчувають загрозу своєму становищу, то подібні кризи, швидше за все, приведуть до поляризації еліт на фракції союзників і супротивників режиму.

Таким чином, третя умова широкого поширення повстання чи революції полягає в тому, що існує розбрат або напруженість в середовищі еліти. Взагалі, ці три умови виникають при змінах у соціальній мобільності, які ведуть до збільшення непевності в середовищі еліт і виникненню змагання за більш вигідні позиції, або при зміні державної політики, коли держава починає атакувати певні еліти, що знову-таки веде до загострення ситуації. Еліти також можуть розділитися щодо їх місця в корупційних схемах або по рівню доступу до привілеїв, що створює групи-парії і привілейовані групи, що користуються величезними і непропорційними благами.

Нарешті, поширення вищої освіти також може загрожувати традиційним елітам, створюючи великі кількості нових кандидатів на високі посади. Як правило, революційним молодіжним рухам передує обширне розширення доступу до середнього і вищого освіти, яке в рази перевищує зростання можливостей для подальшого висхідного кар’єрного просування. У таких випадках зростання кількості освічених молодих людей пропорційно сильно перевищує збільшення загальної «молодіжної бульбашки». Англійській революції 1640 року і Французькій революції 1789 року передувало екстраординарне збільшення кількості випускників університетів, тоді як пропорційного зростання позицій в державі та церковній бюрократії, які відповідали б їх запитам не відбувалося. В кінці XVI – початку XVII століть «пропускна здатність» Оксфорда і Кембриджа виросла на 400%, більше ніж у два рази вище, ніж приріст населення, у Франції з 1730-их до 1780-их років зарахування в провідні університети тільки на юридичні науки підвищилися на 77%, тоді як як населення збільшилося лише на 16%. Результатом було швидке зростання безробітних і невлаштованих професіоналів – лікарів, адвокатів, журналістів і мандрівних проповідників, багато з яких стали запеклими супротивниками монархії і консервативних еліт.

Схоже різке зростання випускників університетів з набагато більш повільним збільшенням відповідних їм соціальних позицій стався на європейському субконтиненті на початку XIX сторіччя і зіграло важливу роль у радикалізації студентів та молодих професіоналів в революціях 1830 і 1848 років. Революціям кінця ХХ століття і арабським повстань початку ХХI століття також передувало розширення доступу до вищої освіти. Вчорашні університетські випускники, часто здобули освіту закордоном і потім, коли повернулися додому, виявляли вкрай несприятливі умови для реалізації своїх устремлінь, що призвело до розгортання революційних рухів у багатьох азіатських і африканських, колоніально залежних, державах і диктатурах.

Університети є також важливими при формуванні радикальних молодіжних мереж, тому що вони фізично об’єднують молодих людей, найчастіше чоловіків, у багатьох випадках в безпосередній близькості від головних політичних чи культурних центрів. У всій сучасній історії Китаю саме студенти були провідниками радикальних і революційних рухів: від Руху 4-ого травня у 1919 році до повстання на площі Тяньаньмень у 1989 році. Головним чином це сталося тому, що університети сконцентрували великі маси молоді, яка потребує змін в головних містах країни, особливо в Пекіні. Університети також є головним центром поширення сучасної радикальної ісламської ідеології в мусульманських країнах і «фабриками лідерів» партизанських рухів у Латинській Америці.

Однак, студенти та молодіжні повстання самі по собі не ведуть до широкого поширення насильства або повалення режимів. Для цього необхідна коаліція між студентами та іншими соціальними групами – робітниками, селянами і бунтівними солдатами або моряками, що є вкрай важливим. Таким чином, четвертою умовою успіху тих молодіжних рухів, які хочуть викликати всенародні повстання, є розвиток передумов для найбільш широкої мобілізації населення. Цими передумовами можуть бути економічні труднощі, через які різні групи населення змушені шукати засобів до існування плюс мережеві організації, здатні забезпечити колективну взаємодію. Такими мережевими організаціями можуть бути неофіційні групи на виробництвах або за місцем проживання, автономні сільські організації, релігійні асоціації, революційні партії, етнічні чи націоналістичні визвольні угруповання.

Швидке зростання міст, в робочих кварталах яких звичайно концентрується населення, часто в безпосередній близькості від державних установ та промислових об’єктів, є важливим чинником мобілізації населення для протестів. Саме в містах часто концентруються найбільш схильні до бунтівних дій люди: одинокі молоді чоловіки. Коли швидка урбанізація супроводжується швидким економічним зростанням, то це не обов’язково є дестабілізуючим чинником, але проблеми виникають, коли концентрація міського населення зростає на тлі уповільнення економіки.

Зрозуміло, що перелік необхідних для виникнення революційної ситуації факторів не маленький: непрозора держава, криза, зіткнення в елітах, розширення доступу до освіти, зростання невдоволення населення і наявність мережевих механізмів мобілізації. Тому зв’язок між зростанням чисельності молоді та розгортанням революційних рухів навряд чи простий. Кореляція між омолодженням товариств та політичними кризами в післявоєнному світі базується на тому, що за ці роки найбільш швидкий приріст населення спостерігався в тих країнах, де був низький дохід на душу населення і диктаторські режими.

Оскільки самі по собі великі маси молоді не є достатньою умовою для спалаху політичного протистояння, може здатися, що вони не є головними при оцінках політичних ризиків. Однак, це було б помилкою. Коли політичні та економічні умови раптово змінюються, присутність великої кількості молоді може послужити детонатором соціальних змін. Наприклад, в Індонезії наявність великих мас молоді в 1970-х і 1980-х роках не було приводом для занепокоєння, але коли вони збіглися з раптовим крахом економіки в кінці 1990-х і ознаками того, що політична система залишиться закритою, а влада залишиться в колишніх руках, то в результаті стався загальнонаціональний бунт, який усунув режим Сухарто від влади. І навпаки, скорочення кількості молодих людей у ​​Китаї, яке почнеться після 2015 року в результаті «політики однієї дитини», що проводиться з 1980-х, не огороджує Китай повністю від загрози повстання, як тільки там почнеться падіння економіки. Але все ж це може знизити градус напруження політичних пристрастей.

Те, що ми могли спостерігати під час арабських повстань 2011 року, тільки підтверджує висновки, які можна винести з цієї статті: коли зростання маси молоді збігається з швидким зростанням вищої освіти, швидкою урбанізацією і закритим авторитарним режимом, можуть виникнути умови, супутні всенародному повстанню.

У той же час існують всі причини для молодого оптимізму в передових країнах світу, що розвиваються, таких як Туреччина, Мексика, Бразилія, Індія та Індонезія. У цих державах уряди стають все більш і більш відкритими, ринки – все більш і більш прозорими. Для освіченої та честолюбної молоді відкриваються нові економічні обрії. Нарешті, економічне зростання посилюється, в той час як приріст населення сповільнюється. Корупція все ще залишається найбільшою загрозою для стабільності в цих країнах, але всі інші фактори ризику повстання сходять нанівець. Однак, ситуація зовсім протилежна в великій частині країн Африки південніше Сахари і в багатьох країнах Близького Сходу та Південної Азії. У цих регіонах продовжує зростати чисельність молоді, поширені авторитарні і дуже корумповані режими, швидко зростає охоплення молодих людей вищою освітою і присутні істотні зіткнення еліт, що базуються на етнічних чи релігійних платформах.

Удосконалення державного управління, викорінення корупції та поліпшення політичних і економічних можливостей для молоді є життєво важливим для цих регіонів. Інакше – і це тільки питання часу – величезний територіальний півмісяць, що об’єднуює Африку в районі Сахари через Близький Схід і до самої Південної Азії чекає серія повстань і революцій, очолюваних молоддю.

Джерело: World Politics Review