Іфігенія в Тавриді

Даремно чекали греки, що вітер зміниться. Він, не слабшаючи, дув у попередньому напрямку. У стані почалися хвороби, серед воїнів знявся гомін. Нарешті віщун Калхас оголосив:
– Лише тоді змилостивиться богиня Артеміда, коли принесуть їй в жертву прекрасну дочку Агамемнона Іфігенію.
У розпач прийшов грецький цар. Невже судилося йому долею втратити ніжно улюблену Іфігенію?
Прекрасна і велична пройшла Іфігенія серед незліченних рядів воїнів і встала біля жертовника. Заплакав Агамемнон, глянувши на свою юну дочку, і, щоб не бачити її смерті, закрив обличчя широким плащем.
Спокійно стояла біля жертовника Іфігенія. Всі зберігали глибоке мовчання. Віщий Калхас вийняв з піхов жертовний ніж і поклав у золоту корзину. На голову діви він надів вінок. Вийшов з лав воїнів Ахілл. Він узяв посудину зі священною водою і жертовну борошно з сіллю, окропив водою Іфігенію і жертовник, посипав мукою голову Іфігенії і голосно кликнув до Артеміді:
– Всемогутня богиня Артеміда! Пішли нашому війську благополучне плавання до троянських берегів і перемогу над ворогами!
Взяв Калхас в руку жертовний ніж і заніс його над Іфігенія. Але не впала з передсмертним стогоном юна діва. Замість неї біля вівтаря, обагряючи його кров’ю, билася в передсмертних судорогах лань, вбита ножем Калхаса.
Свершилось велике чудо: богиня Артеміда зглянулася над Іфігенія і зберегла їй життя, пославши на жертовник лань. Уражені дивом, як одна людина, скрикнули всі воїни. Голосно і радісно скрикнув і віщий Калхас:
– Ось та жертва, яку вимагала велика донька громовержця Зевса – Артеміда! Радійте, греки, нам обіцяє богиня щасливе плавання і перемогу над Троєю.
І дійсно, не була ще на жертовнику спалена лань, як подув попутний вітер. Не гаючи часу, греки стали готуватися до відплиття.
Богиня Артеміда, викравши біля жертовника Іфігенію, перенесла її на берег Евксинського Понта в далеку Тавриду. Там Іфігенія стала жрицею в храмі богині Артеміди.
Через багато років брат Іфігенії Орест, виріс за цей час і перетворився в сміливого, мужнього воїна, відправився разом зі своїм нерозлучним другом Пілад в невідому країну Тавриду. Він повинен був привезти звідти священну статую Артеміди.
Після щасливого плавання Орест і Пілад прибутку в Тавриду. Сховавши свій корабель у прибережних скель, відважні мандрівники ступили на чужу землю. Тут їх підстерігала більша небезпека.
У таврів, місцевих жителів, існував звичай убивати чужинців і приносити їх у жертву богині Артеміді. Священнодійство здійснювала жриця, що не знала шлюбного факела. Вона приводила чужинця до вівтаря, і той падав під ударом дівочого меча. Голова жертви на догоду богині зміцнювалася біля храму на високому стовпі. Орест, звичайно, і не підозрював, що цей сумний обряд ось вже багато років здійснює його сестра Іфігенія.
Відважні мандрівники непомітно підкралися до храму Артеміди. Це було величезна будівля, що спирається на численні колони. До нього вела широка, в сорок ступенів, мармурові сходи. Біля храму височіли стовпи, на яких стирчали людські голови. Зрозумівши, що вдень статую Артеміди не вдасться викрасти, Орест і Пілад сховалися і стали чекати ночі.
Але сталося так, що ще до настання темряви Ореста і Пілад помітила стража. Після короткої, але жорстокої сутички їх зв’язали і відвели до таврського цареві Фоапту, відоміший і могутніше якого не було в водах Евксинського. Цар запитав бранців, звідки вони і навіщо прибутку в його країну, а потім оголосив, що за місцевим звичаєм вони будуть удостоєні особливої ​​честі: їх принесуть в жертву богині Артеміді.
Вранці Ореста і Пілад пов’язаних привели в храм, де біля вівтаря, зробленого з білосніжного мармуру, їх уже чекала жриця. Покропить прибульців очисної водою, покривши пов’язками їх віскі, Іфігенія сказала:
– Пробачте, юнаки, я не по своїй волі здійснюю цей жорстокий обряд. Такий звичай тутешнього племені. Скажіть мені, хто ви?
Почувши у відповідь, що вони греки і що обидва з рідного їй міста, Іфігенія вигукнула:
– Нехай один із вас впаде жертвою нашої святині, а інший повезе звістку від мене на батьківщину.
Орест і Пілад засперечалися. Пілад, бажаючи врятувати друга, наполягав на тому, щоб в шлях відправився Орест, Орест же твердив, що саме він повинен померти на чужині.
Поки юнаки сперечалися, кому померти, Іфігенія писала лист на батьківщину своєму братові, якого вона залишила колись ще немовлям. І тільки тоді, коли Іфігенія простягнула Оресту лист, вони впізнали один одного.
Невимовно зраділи всі троє такої несподіваної зустрічі і стали думати про те, як врятуватися їм і як відвезти священну статую Артеміди.
І вирішила Іфігенія вдатися до обману. Вона оголосила цареві таврів Фоапту, що статуя Артеміди зневажений і потрібно омити в море і її і жертви – двох чужоземців. Погодився на це Фоапт.
В урочистій процесії пішла Іфігенія з служниці храму на берег моря до того місця, де був укритий корабель. Служниці несли статую Артеміди, а воїни царя вели пов’язаних Ореста і Пілад. Прийшовши до моря, Іфігенія веліла воїнам вийти, бо вони не повинні були бачити таємних обрядів обмивання. Коли війни пішли, сестра звільнила брата і його друга і поспішила з ними на корабель.
Підозрілим здалося таврського воїнам, що так довго триває обряд обмивання. Вони повернулися до берега і, до свого здивування, побачили за скелею чужий корабель, на якому бранці та жриця вже зібралися бігти.
Кинулися воїни на корабель, схрестили мечі, зав’язалася запекла битва. І хоча воїнів було багато, Орест і Пілад звернули їх у втечу. Не встиг гонець повідомити таврського цареві Фоапту про те, що трапилося, як веслярі сіли на весла, і грецький корабель вийшов у відкрите море.