Вишнецвіт став мені за причастя
у великдень життя і землі.
День неначе заснув, як на щастя
й ранок п’янко застряг у вікні.
Засміялася біла роса,
Затремтіла на травах, як літо.
Стало тихо. Була-не була?
Заховалась під споєним цвітом.
Десь принишкла під гіллям пустим,
розпустила волосся за вітром,
забрала все, що було моїм
і накрилася втомленим цвітом.
Не ішла б, не кричала б… і що?
Би не сталося золото в полі.
Не зотерла б своїх підошо́в…
Мовчимо. Тут вже шуму доволі.
Так мовчалось, плелося вірші.
Відкрикалось віднайденим щастям.
Ти була, але сталась в мені
вишнецвітом тоді за причастя.
Автор: Соломія Бойко