Опілля — назва, якою в географічній літературі позначається територія північно-західної частини Подільської височини в межах Львівської, Івано-Франківської і центрального західного виступу Тернопільської областей. З етнографічного боку вивчена дуже слабо, хоча її розташування між Волинню, Поділлям та Прикарпаттям становить значний науково-пізнавальний інтерес.
Археологічні пам’ятки засвідчують давню заселеність цього краю. У ранньослов’янський період тут проживали племена дулібів, бужан, у південній смузі — білих хорватів. Густо заселеною була ця земля у княжу добу. Стабільний контингент корінного населення зберігався тут і в наступні періоди феодально-польського і австрійського поневолення. Простий народ стійко оберігав і захищав свою етнокультурну самобутність, мову, релігію, звичаї і обряди. Навіть на підставі наявних матеріалів і відомостей щодо народного будівництва, мистецтва, фольклору, традиційних промислів окремих місцевостей цього краю (наприклад, Перемишлянщини, Рогатинщини, Бережанщини, Миколаївського лівобережного Подністров’я та ін.) можна судити про Опілля як певний етнографічний район.
У південно-західній частині етнографічне Опілля переходить у наддністрянське Прикарпаття, а на заході — у перемисько-яворівське Надсяння, які за характером народної культури є своєрідними етнографічними підрайонами. Наприклад, Яворівщина й досі відзначається неповторністю народних промислів, вишивки, виробів з дерева, різьби, фольклору, звичаїв (обхід на Великдень дворів з подібним до колядування обрядовим співом — «риндзівками»).
Яскравою етнографічною своєрідністю відзначається карпатська зона західноукраїнського регіону. Вона поділяється на три історико-етнографічні райони, які відповідно до розселення на їх території етнографічних груп українців — гуцулів, бойків і лемків названі Гуцульщиною, Бойківщиною і Лемківщиною.