Пятниця, 24.11.2017
Зернятко
привітання, прислів'я, приказки, міфи, легенди, афоризми, цитати . . .
Народна мудрість:
23. Сонце гріє, сонце сяє - вся природа воскресає.
смайлик21. Опеньки з'явились - літо скінчилось.
-->
Меню сайту
Категорії розділу
Вірші [49]
авторські вірші
Оповідання [3]
Вірші до дня Святого Миколая [19]
Гумор [0]
Розповіді [1]
Євромайдан [25]
Реклама
Новини партнерів
svitua.org
Бесплатный Хостинг

написати лист адміну
Статистика


Яндекс.Метрика Индекс цитирования

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Зареєстрованих на сайті:
Всього: 366
Нових за місяць: 1
Нових за тиждень: 1
Нових вчора: 0
Нових сьогодні: 0
З них
Адміністраторів: 2
Модераторів: 1
Провірених: 6
Користувачів: 349
З них
Хлопців: 150
Дівчат: 216

Головна » Статті » Літературна скарбничка » Оповідання

Гранати

Сподобався матеріал? Поділитись з друзями:

Реклама
Зимове небо лило сльози.  І біла земля, вмившись, не  гарніла, а навпаки, розквасилась. Під ногами чавкало, чавкало, а з неба лило і лило. Тільки під дахом затишно і пахне базаром.  Зовсім немає того  гаміру, який завжди  буває на базарах. Не ті часи… Може й правда.

Очі Михасика бігають по барвистих рядах фруктів, мої очі трішечки вище. По лицях продавців.  А материні, заклопотані  очі , зовсім не бігають. Вони повні смутку.

Як мені, то отой гранат зовсім не потрібен, не його збирався купувати. Ну, навіщо він мені здався. Хай за безцінь віддають, хай даром дають – мені байдуже. Прожив я без нього піввіку і ще проживу. Без гранату не вмирають.

А маленький Сашко вмирав. Не тому, що не було гранату,зовсім ні. І не допоможуть йому ні ліки, ні апельсини, ні мати, ніхто. Ніякі гранати.

Ніхто не вірить у смерть. І першою мати. Вона так шукає соломинку, за яку можна було б схопитися. Вона не може уявити, що вже немає тої соломинки.

-Лікарю, лікаре… хіба таки не можна, аж тим же ( і вона оглянулася навкруги) допомогли, бачте які веселенькі бігають. Лікаре, га?

У двох душах клекотіло горе. Ніщо, ніяка злива: ні ота, що й взимку ллє з неба, ні перша весіння, ні материні сльози – ніщо не загасить  отого горя. Час. Той один спроможний.

- Щоб йому з’їсти, кислого просить, - звернулася мати до лікаря.
- Було б добре гранат
- Г р а н а т..- перепитала мати. Прикусила нижню губу, приклала пальця до рота і напружила скроні. Не пригадувала. Ні. Не уявляла, який то гранат. Бо ж у селі  їхньому пшеницю сіють, буряки цього року добрі вродили, а от гранати..., що воно таке, не уявляла мати.

Зрозумів  лікар материну ніяковість.

- Гранати, це такі…, ну, розумієте, схожі на квасні буряки, тільки в середині  кисленькі, іноді трохи солоденькі зернятка, на базарі продають грузини.

Закивала мати головою, взяла за руку меншого Михасика і мерщій на базар шукати  отих гранатів. Здавалося їй, що немає кращих ліків за гранати. Ось з’їсть їх Сашко і стане йому краще.То й прийшла жінка з турботливим поглядом  і хлопчиною в яскраві ряди базару шукати отих гранатів. Чи думала вона колись, сидячи на буряковій плантації пізньої осені, коли ланка «кінчала буряки», що є на світі гранати.

- Мамо, ма..ось  вони..гранати,- зрадів Михасик.

В ряду на лавці лежали  невеликі, зовні не дуже красиві оті гранати, дійсно схожі на квасні буряки. Один розлуплений  надвоє. Для показу.

- І справді зернятка, мамо, як кісточки з ягід,- не вгамовувався хлопчик.
- Дайте мені ось цього,- простягнула обережно руку мати.
- Бери, какой на тебя смотрит, кушай, гранат хороший,- заторохтів той, з чорними вусами, на котрого дивився я.

Мати обережно поклала гранат на вагу.

- Давай рубль и бери гранат
Жінка полізла в гаманець, а Михасик простяг руку до купки гранатів.
-Мамо, і оцього, і оцього,- продовжував хлопчик.
А мати стояла, прикусивши губу, з налитими  слізьми очима. Я бачив, як тряслись її руки, коли вона шукала того рубля.

Чомусь і мої очі змокріли. А той, що з чорними вусами, узяв два найкрасивіших  і простягнув  Михасикові.
- Бери, это от моего Гиви, бери, бери.. тебя  как звать?
- Михасик
- Так мы тески. А  я Михаил, тоже Михасик, только большой и с усами.

Коли я вийшов з-під даху базару, на мене війнуло сирістю, під ногами чавкотів сніг з водою і міським брудом, а з неба, із-за хмар пробивалося сонце.

Сонце? Чому ти одним світиш так, що родять гранати, а іншим – буряки? Сонце, ну скажи мені,  сонце. Сонце мовчало. Воно спокійно віддавало свої промені землі і мені. А їх так потрібно було Сашкові. Ось з’їсть він того гранату і стане йому краще.

Гнат Стеценко, Київ, 1964

 
Реклама

Категорія: Оповідання | Додав: zernyatko (13.08.2013) | Автор: Гнат Стеценко, Київ, 1964
Переглядів: 1043 | Теги: гранати | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0

avatar
Профіль
Пятниця, 24.11.2017  06:48
no_avatar
Гость,
ми раді вас бачити.

Мій профільВи зайшли як: Гость
ГрупаГрупа: Незнайомець
ЖінкаЧоловікСтать:
Зареєстрований на сайтіНа сайті: днів
користувачТи користувач №
Особисті повідомленняОсобистих повідомлень:
Ваш IРВаш IР: 54.80.146.251
БраузерБраузер:

Додати:


Додати зображення Додати статтю Додати новину Інформація про додавання Вихід
© Зоряна Слава Україні! Героям Слава! 2017
Використання матеріалів сайту дозволено тільки за наявності активного гіперпосилання на джерело.
Всі права на тексти, зображення і відео належать їх авторам.
Вгору