У гуцульського майстра-різьбяра Бербенюка зростала, як файна смерічка гірська, донька Анничка. Вже й на порі стала. А що старий майстер був удівцем, то він ревно оберігав доньку від зазіхань легінів з навколишніх сіл, боявся видати її заміж десь в інше село і зовсім лишитися самотнім.
Вона ж покохала Василя з села, що було за високою Маковицею. Покохала відразу, як побачила його у своєму селі на весіллі, де він грав на скрипці. Присушив леґінь серце дівчини, і почали вони удвох крадькома зустрічатися в горах о тій порі, коли на землю спускалося надвечір’я.
Одного разу старий майстер, тільки-но Анничка вийшла з хати і завернула за оборіг, крадькома пішов за нею. Коли молодята зустрілися на краю крутого кам’янистого схилу і припали одне до одного в довгому поцілунку, Бербенюк вийшов зі своєї криївки за великим каменем тай пішов просто до них, вигукуючи:
— То так ти, доню, шануєш свого тата, так його старе серце втішаєш? То знайте ж обоє, що ніколи я не віддам за музику свою єдину дочку, свою надію останню!
Настрашилися молодята. Дівчина вивільнилась із обіймів легеня і кинулася бігти вниз по крутому схилу, подалі від розсердженого батька.
Василь, забувши про все, побіг услід за Анничкою, яка вже добігала до прямовисного урвища.
— Анничко, там круто! — у страху і розпачі закричав він. Та було пізно: дрібне каміння ковзнуло під ногами дівчини, і вона білим птахом полетіла в прірву. Гори підхопили той вигук Василя і ніби зітхнули глибоко: «Там круто… круто… руто… руто… о-о-о!»
З горя старий майстер геть закинув своє красне ремесло і скоро помер. А Василь геть-чисто втратив розум: обшарпаний і простоволосий блукав він горами, грав на старій скрипці і все шепотів: «Руто моя, запашна Руто… Де ти, Руто? Гори відають, а я не відаю… Скажіть мені, гори високі, чому ви гукали: «Руто, Руто!»? Ви кликали мою Анничку, та й забрали від мене… Поверніть мені її, чуєте? Поверніть!»
Одного разу він зупинився на тім місці, де востаннє зустрічався з Анничкою, і побачив якийсь зелений кущик, що саме починав цвісти, розповсюджуючи довкола запаморочливі пахощі. Сів на плескатий камінь і жалібно-жалібно заграв на своїй скрипці. Аж смереки посмутніли, аж пташки щебетати перестали.
А гори ніби зітхнули, і вчувся в тім зітханні знайомий голос:
Не сумуй, мій легінику,
Зірви цю травичку,
Звари її, потім випий,
Забудеш Анничку.
Ще раз вип’єш — вернеш розум
І щасливим станеш.
А як втретє вип’єш зілля —
В цей бік і не глянеш…
Замовк голос. Замовкла і скрипка. Помутнілий розум Василя ніби освітився тим голосом. Хлопець нарвав листя з того зеленого кущика та й зробив так, як радив рідний і знайомий голос. Напився тричі відвару з листя і все забув. Анничка навіть мертва бажала своєму коханому щастя. Лиш запам’ятав єдине слово — “рута”.
І подумав Василь, що так, мабуть, називається той зелений кущик. З того часу лишилася людям ця назва та ще легенда, яка розповідає про нещасливе кохання і про цілющу руту запашну.