На дідовому гробі молились горобці.
Чогось в сумній оздобі згадалася мені
та казка посивіла, що дід оповідав:
там сонце дуже гріло й великий змій літав;
там сови на спочинку сиділи на даху,
і зайці на ялинку – високу і пухку –
чіпляли завжди взимку цукерки у садку.
У росах запліталась міцна, як дід, коса.
Ми разом з ним сміялись, а я така прудка
тягнула за чуприну – й чимдуж поміж квіток,
а дід палив цигарки і йшов кудись в садок,
сідав під вишню збоку й дивився на дівча,
що тільки й те хотіло, що поганять квача,
хотіло казки й байки, й зернят без шкаралуп,
що, сівши на коліна, брало з дебелих рук.
А дід сміявсь й сміявся, а часом й реготав.
Тепер вже не сміється, лежить собі між трав.
Та часом на могилі молились горобці,
й ішло дівча доросле з квітками у руці.
© Соломія Бойко
24. 04. 2013 р.