Колись давним-давно правив поліським краєм скупий і загребущій князь.
Пообкладав свої села такими податками, що люди ледве-ледве животіли.
Одного разу якесь село не прислало князеві данини. Розлютився грізний правитель і вирішив жорстоко покарати неслухів. З великим загоном посіпок сам вирушив на розправу. Жителі села затужили, що нікому не буде пощади. Старі діди думали-гадали, що робити, як зарадити лихові, та нічого не могли придумати.
І тоді прийшла донька бідної вдовиці та й каже: ” Я спробую врятувати село”. Похитали діди сивими головами:”Що ти зможеш, дівчино, коли тут уся громада безсила?” Але відговорювати не стали, бо хто похопиться, і за соломинку вхопиться.
Дівчина попросила, щоб пошили їй нову сукню, бо та, що на ній, вже зовсім зносилася.
Цілу ніч жінки шили сукню з усього найкращого, що знайшлося в селі. А вранці донька вдовиці одягла її і всі побачили, що перед ними справжня красуня. І вийшла вона назустріч карателям.
– Князю, – мовила,- не з лихого серця не сплатили ми тобі податки, а гірка доля спіткала нас. На полях недорід видався, і якщо данину віддамо тобі, то самі голодною смертю помремо. Пожалій людей наших, князю.
А князь мовчав, не сміявся. Ні, не жаль йому було людей, А врода дівчини заворожила його.
– Добре, не буду я село твоє плюндрувати. Але ти станеш моєю дружиною, – мовив князь.
Князь був старий і бридкий. Та й дівчина знала, що в селі і старе, і мале чекають її рішення.
– Згідна, – знітивши серце, мовила дівчина. А князь пожвавішав.
– Тоді вертай до села, сповісти про мою милість, та подумай, який подарунок принести тобі на весілля. Даю своє князівське слово, що справлю усяку твою забаганку, хоч би скільки золота довелося заплатити.
Пішла дівчина. Розказала про все, а сама ридає. Тоді підступився до неї найстаріший дід та й каже:
– Не ридай, ти нас усіх врятувала, а тепер ми тобі допоможемо. Ось тобі насіння. Передай його князеві і скажи:
” Я хочу, щоб ти сплів мені весільного вінка з квітів, що з цього насіння виростуть”. А там сама побачиш, що буде.
Передала дівчина те насіння князеві і сказала, що їй дід веліва. Князь навіть зрадів, що нетреба тратити ні грошей, ні золота. А що весілля відкладається, – то дарма, можна почекати. Дівчина все одно нікуди не дінеться. Посіяв князь те насіння і став чекати. Ось сходи з”явилися, чтебельце в рослин вигнало, листочки виметнулись, а квіток все нема.
Рік немає цвіту. Зрозумів князь, що його обдурили. Та слова княжого не забереш, бо при всіх давав. Зачаїв на всіх чорну злобу і поклав собі, що всім віддячить, як дочекається цвіту.
Сімнадцять довгих літ чекав князь. А на вісімнадцятому літі ті рослини раптом зацвіли в один день досі небаченим цвітом. Кинулися слуги доповідати князеві, а він вже мертвий лежить. Так і не дочекався своєї мрії.
Відтоді-то кажуть, що ці квіти називають мрією… А всі стверджують, що зозулини черевички зацвітають на вісімнадцятий рік.