Сумний та невеселий блукав садом молодий лицар Андрусь. Того погідного зимового вечора він на самоті віддавався своїм невтішним думкам. Сніг виблискував у сяйві місяця і тіні, що падали від дерев, прибирали якогось казкового вигляду, були непорушні і мовчазні, як і самі дерева, що тихо дрімали під пухнастими білими шапками.
Той сад, напівмертвий, навіював смуток, смуток від самоти, від тиші, і тої пекучої білини снігу, котра аж колола очі.
Лицар сперся плечем на сосну і, потупивши очі, застиг, розглядаючи химерні тіні дерев, намагаючись розпізнати серед них зображення якоі-небудь істоти. Та враз стрепенувся, не вірячи власним очам -одна з тіней раптом захиталася і почала рукатися. Тінь уже не належала дереву, вона швидше нагадувала людську. Але звідки їй тут узятися цієї пізньої пори? Андрусь підвів голову. До нього наближалась якась дівчина у білій сукні. Краса її була такою дивовижною, що лицар навіть не звернув уваги на те, що вбрана вона зовсім не по-зимовому, та і слідів на снігу не залишає, а наче пливе в повітрі, ледь торкаючись ніжками білої поверхні
Андрусь стояв, наче зачарований, ледь переводячи подих “Сниться Це мені сниться ” – подумав собі І протер очі Дівчина повільно наближалася “Я втомлений Це привиджується ” Згріб у жменю снігу І протер обличчя. Дівчина у білій сукні уже стояла поруч
-Хто ти ? Звідки ?
– Мене звати Калинкою.
Андрусь не пам’ятав, про що вони розмовляє, коли стояли біля холодного дерева мало не до ранку Лицар тримав дівчину за руку, грів своїм хутряним кунтушем І не міг надивитися на й вроду.
Повів він дівчину до замку Дорогою пробував розпитати, звідки вона І хто й батьки, але Калинка попросила
– Ніколи не питай у мене про це, любий Добре1? Тільки тоді я зможу завжди бути з тобою
– Як скажеш, – відразу ж погодився Андрусь Був так сильно закоханий, що наступного ж дня оголосив про весілля.
Батьки, проте, не дуже приязно поставилися до нареченої, що не мала знатного роду Але змушені були погодитися, бо ж син І слухати не хотів ніяких заперечень. Відгуляли бучне весілля Минув місяць, І молода дружина попросила відпустити й додому
– А де ж твій дім1? – запитав Андрусь
-Ти обіцяв не питати. Колись, може, скажу, але не зараз Щомісяця ти мусиш відпускати мене на день, щоб я могла відвідати свою родину.
Лицар не заперечував, І так тривало кілька літ. Вже І донька в них народилася, вже І підросла трохи, а молода дружина І далі щомісяця зникала невідомо куди І ніколи навіть словом не обмовилася, де була.
Одначе батьків непокоїла така дивна поведінка невістки, І вони щоразу намовляли сина, аби він вивідав таємницю
– Мало того, що взяли до хати невідомо кого, то ще й не знаємо, чим вона там займається, – часто бурчав батько – Добрі справи у таємниці не тримають Що то врешті за родина така, що показати й не можна?
Чи ми не люди?
– От, от – погоджувалася мати
І так вони удвох надокучили Андрусеві, що він не витримав І погодився-таки вистежити жінку -Але як маю це зообити? -Але як маю це зробити? Крастися за нею назирці?
– НІ, синочку, – встрчла матуся
– Є куди кебетніший спосіб
Всади увечері шпильку з ниткою в й сукно Вранці вона, як звикле, подасться з хати, а нитка тебе й виведе куди треба.
Калинка завше зникала на світанку, коли чоловік й ще спав, тож Андрусь ще звечора вчинив так, як навчила його мати вколов у жінчину сукню крихітну шпильку, за якою тяглася тонка, ледь помітна нитка. Вранці прокинувся І пішов слідом за тією ниткою
Вийшовши до саду, довго блукав помежи дерев І кущів, аж поки не побачив шпильку просто на калиновій галузці. Від несподіванки Андрусь зупинився Далі витяг шпильку І поніс до батьків
ТІ відразу зрозуміли, в чому таємниця Калинки, але ж синові нічого не сказали, а навпаки, заспокоїли його мовляв хитра жінка дорогою зачепила й за калинову гілку Андрусь впокоївся І подався на полювання, як робив завжди у ті дні.
Не встиг він ще далеко відїхати від дому, як батьки наказали вирубати всю калину в саду. Слуги відразу виконали наказ І скоро калинові гілки покотом лежали на землі
Увечері Андрусь повернувся, але не застав вдома дружини
– Певно, затрималася у своїх родичів, – сказала мати
-Щось тут не те, – недовірливо похитав головою Андрусь. – Такого з нею ще не було Завжди поверталась вчасно Тільки б нічого не трапилось.
Він ліг спати дуже засмучений. А вранці, ледве схопившись Із постелі, відразу ж побіг розпитувати слуг чи не повернулася молода дружина Але й ніхто не бачив
Минуло кілька днів Лицар нетямився з туги Якось узяв за руку маленьку донечку вийшов прогулятися до саду Коли вгледів під муром вирубану калину аж скрикнув від жалю Калинові кущі були окрасою саду Недобре передчуття охопило серце лицаря, думки роєм крутилися в його голові, І годі було дати собі з ними раду
Із задуми його вивела донька Смикнувши тата за рукав, вона попросила
– Татуню, виріж мені сопілку з калини
Лицар мовчки втяв гілку І заходився майструвати, далі підніс вже готову сопілку до вуст, але заграти не наважився.
-На, доню Дмукни перша
Не встигла ще дівчинка притулити сопілки до невмілих вуст, як сама собою полинула жалібна мелодія, а за нею -тиха пісня
– На сопілоньці, доню, грай Тільки серденька не вражай Доню моя кохана, Серденько моє в’яне
Тут мене порубали Від донечки одібрали
Лицар миттю все зрозумів І, скрикнувши від несподіванки, схопив сопілку І приклав до вуст Знову почулася пісня
На сопілоньці, милий, грай
Тільки серденька не вражай
Милий ти мій, коханий,
Серденько моє в’яне
Тут мене порубали Від милого одібрали
– Таточку, -захлипала дівчинка, -таточку, се наша мама1?
– Так, доню, так Твоя мама була калиною, а мої недобрі батьки звели й зі світу
Лицар взяв доньку за руку І вони пішли з замку, не взявши з собою нічого, крім сопілки Кажуть, довго ще стрічали їх люди на шляхах – молодого, але дуже вимученого чоловіка в обідраному одязі І маленьку дівчинку, вродливу, мов лялька Чоловіка того вважали божевільним Певно, він І зробився таким, кожного стрічного просячи не обривати калинових ягід, бо то кров його дружини, Калинки.
Коли втома сковувала тіла блукальців, обоє сідали в траві І чоловік грав на сопілці Люди зупинялися, обступали дивну пару І прислухалися до сумної пісні
– На сопілоньці, милий, грай
– Тільки серденька не вражай
автор Юрий Винничук