ПОЛЬОВИЙ ЦВІРКУН I МОНЕТА
Один мудрий індус мав приятеля. Приятель жив у Мілані. Вони познайомилися в Індії, коли італієць приїздив туди зі своєю сім’єю. Індус провадив екскурсії для італійців, відкриваючи їм найхарактерніші закутки своєї вітчизни.
Міланець заприязнився з індусом і на знак вдячності запросив того до свого міста. Індус довго не міг відважитися на таку далеку подорож, але врешті-решт дав себе переконати. Й ось настав день, коли він зійшов з трапу літака на летовищі Малпенса, що під Міланом.
Наступного дня міланець та індус разом прогулювалися по центру міста. Смаглявий чорнобородий індус, із жовтим тюрбаном на голові, притягував зацікавлені погляди перехожих. А міланцеві лестило, що має такого екзотичного приятеля.
У якийсь момент, на площі святого Вавила, індус затримався і спитав:
— Чи чуєш те, що я зараз чую? Міланець, трохи здивований, нагострив слух, але змушений був відповісти, що чує шум міста.
— Тут поблизенько співає цвіркун, — запевнив індус.
— Де там, тобі здалося, — мовив міланець. — Я чую лишень міський галас. Та й цвіркунів тут немає.
— Мені не здалося. Я справді чую цвіркуна, — наполягав індус і взявся перевертати листя. Поруч росло кілька тоненьких деревець. За якусь хвилину він показав маленького співака. Цвіркун, незадоволений, що його концерт перервали, намагався від них сховатися.
— Ну то що, бачиш цвіркуна? — поспитав індус.
— Справді, — визнав міланець. — Ви, індуси, маєте дуже гострий слух, не те що ми, білі…
— Ти помиляєшся, — усміхнувся мудрий індус. — Ось поглянь…
3 цими словами він витягнув з кишені дрібну монетку і кинув її на хідник. Тієї ж миті чотири
чи п’ять осіб обернулися і подивилися у той бік.
— Ну як, бачив? — спитав індус. – Супроти цвіркунової пісні дзенькіт монетки прозвучав зовсім тихо. А стільки білих його почуло.
Ці коротенькі історії, що оповідаю тобі, схожі на спів цвіркуна у місті. Хочу попросити тебе, аби ти бодай на хвильку прислухався до голосів, на які ми всі перестали звертати увагу. Це ті голоси і ті пісні, що звучать у нас самих та співають нам про блакитне небо і про чисте повітря, про сни і про те, як б’ється серце, про потребу у близькій людині, про спільний плач і сміх, про взаємний потиск рук, про дивовижну любов і доброту Бога, який прийшов у світ і просить, аби ми дозволили Йому спасти нас.
В одній із єврейських бувальщин оповідається про мудрого богобоязливого рабина. Одного вечора, провівши цілий день за книгою пророцтв, рабин вирішив вийти надвір, аби трохи прогулятися.
Він ішов собі поволі по бічній дорозі і невдовзі побачив сторожа, який довгими розміреними кроками походжав туди й сюди перед огорожею, за якою було видно багате обійстя.
— Задля кого так ходиш? — поспитав зацікавлено рабин.
Вартівник назвав імення свого пана.
Потому спитав:
— А задля кого ходиш ти?
Це питання глибоко запало у серце рабина.
А ти, задля кого мандруєш? До кого скеровані всі кроки і турботи твого дня? Заради кого живеш?
Жити можна лише для когось. Сьогодні з кожним кроком повторюй Його ім’я. Переконаєшся-бо, що ніколи досі тобі не було так легко жити, як цього дня.