Скачати
ВОВК І КОЗА
Весняного погожого ранку на високій горі над кручею паслася біленька кізка. Навколо буяли соковиті трави, зеленіли дерева, пишнілися кущі. Ласувала кізка смачними паростями й примовляла вдоволено:
– Ме-е-е! Ме-е-е! Як гарно в горах, коли все зеленіє. Яка краса!
Вовк, пробігаючи під горою, почув її голос. Підвів голову, зміряв оком висоту й зітхнув:
– Жаль, не видеруся. Але ж коза може сюди скочити. Це їй за іграшки. А там…
Вовкові очі жадібно заблищали, і він облизав гострі зуби.
– Як би заманити сюди кізку? – пробурмотів собі під ніс. Думав, думав сіроманець, а потім усміхнувся лукаво та й каже:
– Ет, що тут мудрувати? Хіба важко? Хитрість допоможе всюди, отже, без неї не обійдешся.
Прокашлявся вовк, аби пом’якшав голос, і гукнув солоденько:
– День добрий, біленька кізко!
– День добрий,- відмовила та. Нітрохи не злякалася, бо знала: вовкові не видертися до неї.
– А чого це ти пасешся над бескеттям? – удавано здивувався сіроманець.- Що ти там знаходиш? Чи тобі кращого місця немає?
– О, тут такі смачні гілочки
– Та кинь ти їх Ходи сюди, поглянь, що то є справжня паща. Яка тут трава висока, які буйні кущі! їй-право, ти такого харчу зроду-віку не бачила
– Дякую, любий вовче,- чемно відказує кізка, усміхаючись сама до себе,- але мені й тут добре.
– Ого! А який тут виноград! А я й не бачив! – вигукнув вовк.- І коли він устиг викинути такі товсті смачні пагони?
– І на горі є виноград,- сміється кізка, – скільки хочеш!
– Далебі, не такий добрий, як тут,- правив своєї вовк.- Ходи-но сюди, покуштуєш – спасибі мені скажеш.
Кізці урвався терпець; нахилилася вона над кручею й каже насмішкувато:
– Ой вовче, вовче! Здається мені – клопочешся не так за мій живіт, як за свій! Хіба ні?
Побачив вовк, що пошився в дурні, та й прикусив язика. Похнюпився й сердито почвалав геть.
А кізка напаслася й пішла собі відпочивати.
Отож коли шахраї мають справу з розумними людьми, їхні хитрощі не досягають мети.
ЛИСИЦЯ І ВОРОНА
Якось ворона, пролітаючи над господою, побачила на гаку під дахом шматок м’яса.
«О, сьогодні добре пообідаю!» – зраділа вона.
Вхопила м’ясо та й злетіла на високе дерево.
А внизу саме пробігала лисиця й побачила ворону.
«Еге, тут можна поживитися».
Підбігла лисиця до дерева, задерла голову й мовила улесливо:
– Добридень, орле! Як ся маєш? Ворона не відповідала, бо тримала в дзьобі [12] м’ясо. Лисиця нітрохи не образилася, а співала далі:
– Вибачай, що назвала тебе орлом,- ти ж ворона. Але ти куди гарніша за орла! Яке пір’я – чорне, блискуче, розкішне! Жоден птах не має таких чорних крил і таких прегарних очей!
Лисиця підступилася ближче до дерева, заклала за спину лапи, покрутила пухнастим хвостом, глянула на м’ясо й облизалася.
– Як я могла назвати тебе орлом? Ніколи собі цього не подарую! їй-право, не збагну, чому над птахами повинен царювати орел, а не ти? Хіба зрівнятися йому з тобою красою та розумом? Тільки й того, що орлом величають; скарай мене сила божа – далеко йому до тебе!
Ворона запишалася, аж пір’я розпустила від такої мови.
«Красно говорить лисиця, недарма кажуть, що вона велика розумниця. Треба з нею потоваришувати, вкупі веселіше буде…»
А лисиця тим часом задерла голову ще вище й заспівала вже іншої:
– Нехай того грім поб’є, хто скаже, що ворона вміє говорити. Вона й дзьоба не розтулить, бо не має голосу. Он чому тебе не обрали [13] царем – ти, либонь, німа Навіщо птахам німий цар?
Цього вже ворона не могла стерпіти.
– Кар-р-р! – каркнула вона.- То це я німа? Зараз же проси пробачення! Кар-р-р!!! Та хіба є де птахи з голосом, гучнішим за мій?
Лисиці тільки того й треба було. Схопила вона м’ясо, що випало з воронячого дзьоба, та й засміялася глузливо:
– Вороно, вороно, ти й справді дуже гарна! І станом, і барвою, й голосом; одного лиш тобі бракує- розуму. Коли б мала розум, не слухала б моїх теревенів і не впустила б м’яса з дзьоба.
І лисиця зникла поміж деревами.
ЛЕВ І ВЕДМІДЬ
Якось тинявся лев лісом, шукаючи поживи. Вже два дні ріски в роті не мав. На третій день зустрів ведмедя.
– Добрий день, друже, куди простуєш?
– Ох, любий леве,- відповідає ведмідь,- шукаю чогось попоїсти, та нічого немає; такий я голодний, аж живіт до спини прилип. [14]
– І я голодний,- відказує лев.
– То, може, разом пошукаємо харчу?
– Разом то й разом,- згодився лев.- Що знайдемо, ділимо навпіл. Гаразд?
– Гаразд, леве.
І подались вони вдвох шукати поживи в темних лісових хащах. Незабаром надибали мале козеня, що лежало мертве під деревом. Певне, якийсь мисливець підстрелив і не знайшов.
Лев кинувся до козеняти.
– Моє! Я перший угледів!
– Ні, я перший! – заволав ведмідь і собі побіг до козеняти.
Схопили вони здобич та й ну тягти кожен до себе!
– Пусти! – рикав лев.
– Ні,, ти пусти! – ревів ведмідь.
– Начувайся, це тобі так не минеться! – гаркнув лев, аж листя затремтіло навколо.
– Я не заєць тобі, не кріль і. тебе не боюся! – відповів ведмідь.- Кажу по-доброму – відпусти, це моя здобич.
– Щоб я та відступився?
Левові з люті аж очі заслало, і він кинувся на ведмедя. Але той був не з полохливих, та й собі [16] розлютився. І почався жорстокий двобій. Дужі були звірі, силою рівні, та й не боялися зроду нікого. Дряпались, кусалися, качались, несамовито ревли, а біль і шал тільки додавали їм снаги.
– На лихо собі зустрів я тебе! – прогарчав лев.- Ну й дурень же я, що попхався з тобою!
– Так мені й треба, здумав водитися з таким! – бурмотів і ведмідь.- Наче не знав, яка слава про тебе ходить! Хто про тебе добре слово коли сказав?!
– Гр-р-р! Гр-р-р! Гр-р-р!
Кидалися один на одного звірі, заганяли пазури один одному в тіло. Люто ревли, гризлися, але ніхто не міг перемогти. Та зрештою знесилились: гули їм з болю голови, кривавились тіла. Знеможені до краю, попадали на землю; несила було й ворухнутися. Лежали так довго, і кожному здавалося, що настала остання його хвилина.
На ту пору поблизу пробігала лисиця. Вона сховалась за деревом і стала стежити, чим же скінчиться герць. Побачивши, що вороги попадали, зразу збагнула: їм уже й кігтем не ворухнути. Лисиця підбігла до них, схопила козеня18 – і тільки її й бачили. А доганяти левові й ведмедеві незмога – ледве дишуть.
– Не так мене діймає біль та слабість,- каже лев,- як те, що стільки мучився, а скористалася з того лисиця.
– І я про це думаю,- озвався ведмідь.- Ми стільки натерпілися, а здобич дісталася лисиці. Отож треба було таки поділитися козеням. Були б наїлися та й подужчали.
ГАЛКА Й ПТАХИ
Було це за давніх-прадавніх часів. Якось, сидячи на своєму троні на високому Олімпі ‘, надумав Зевс настановити царя птахів. Повелів усім, аби прийшли до нього і вибрали з-поміж себе найгарнішого – йому й бути царем.
Зачувши це, зраділо птаство, кинулося до річки вмиватися, чепуритися. Всі прагнули постати перед Зевсом якнайгарнішими.
Тільки галка спокійно сиділа на дереві. Не метушилася, бо знала – годі їй і думати про царювання. Надто вже вона непоказна. Де вже
1 Олімп – найвищий гірський масив у Греції. У давньогрецькій міфології Олімп вважали місцем перебування верховного бога Зевса та інших богів. [19]
їй, чорній як сажа, змагатися з тими красенями!
А птахи чепурились і чепурились. Ті струшували з себе воду, ті сушилися на сонці по купанні. А дехто мало в’язів собі не поскручував, вискубуючи пір’я, що стовбурчилося. Гамір стояв над річкою, мов на торговищі. Великі й малі, гарні на вроду й геть бридкі – всі готувалися до великого змагання.
Галка за всіма спостерігала. Нараз їй спало щось на думку – і вона пожвавішала.
– А чом би й мені не спробувати? Ризик – велике діло, може, й усміхнеться мені доля та й буду царювати я, а не хто інший.
Злетіла вона на берег і почала крадькома, аби ніхто не бачив, збирати різнобарвне пір’я, яке повискубували з себе птахи. А назбиравши, полетіла в гніздо і обтикала себе пір’ям так доладно, що стала справжньою красунею.
Взавтра птаство подалося на Олімп. Невдовзі всі постали перед Зевсом, що сидів на троні в товаристві великих і малих богів.
Довго роздивлявся Зевс кожного птаха і врешті мовив:
– Усі ви гарні, ніде правди діти. Але все ж [20]таки найвродливіша – галка; хай вона й буде за царя.
Птахи розгубилися, почувши ті слова, а зозуля прошепотіла на вухо качці:
– Відколи це галка стала вродлива? Скільки пам’ятаю, вона завжди була бридка.
– Хіба я знаю? – відповіла та.- Я й сама з цього дивуюся. Але глянь-но на неї зараз!
Аж тут заговорив павич:
– Шановна громадо! То ж моє перо в галки у короні!
За мить обізвався голуб:
– А два білих на крилах – мої! Де вона їх узяла?!
– А ото моє! – крикнув бекас.- Галка його в мене поцупила!
– А червоне – моє! – озвався одуд. Інші птахи теж пізнали своє пір’я:
– Зелене перо на спині – моє!
– Блакитний пух на шиї – мій!
Гамір стояв над Олімпом. Зевс чекав, поки все стихне. Аж ось одуд підстрибнув і гукнув:
– А заберімо кожен своє пір’я! Я перший візьму!
І він підскочив до галки та й висмикнув дзьобом червону пір’їну. [22]
Так само зробили всі птахи. Підбігали до галки й висмикували своє пір’я, аж поки ошуканка лишилася в своєму.
– Так їй і треба,- сказала зозуля качці.- Вбралася, дурна, в чужу одіж і хотіла нас ошукати. Було б їй знати, що брехні не сховаєш. Поглянь, поглянь на неї! Зараз вона ще бридкіша, ніж завжди! Хай тепер з неї сміються. Мені її зовсім не жаль.
Дорого обійшлися галці хитрощі. Бо не тільки царя з неї не вийшло, а й стала вона посміховиськом для всього птаства.
Отак деякі люди чужими думками заживають собі слави, але незабаром слава та стає їхньою ганьбою.
ХЛІБОРОБ І ОРЕЛ
Якось уранці навантажив хлібороб на віслюка плуг і мішок пшениці, вивів волів із обори та й подався в долину – засівати своє поле.
День був погожий, сонячний. Зеленіли левади, на пагорбах яскріли весняні квіти. Ступав хлібороб за худобою, і радість повнила його груди, бо уявляв він, як сіятиме пшеницю – надію свого життя. [23]
Раптом почув лопотіння крил і розпачливий пташиний крик.
«Свійські птахи так не кричать, це якийсь дикий,- подумав хлібороб.- Що ж йому сталося? Де він є?»
Та й заходився шукати. Невдовзі побачив великого птаха, що бився долі.
– Орел! – здивувався хлібороб. Справді, могутній орел піймався в сільце
й зараз кричав та нестямно борсався. Але вирватись не міг – сільце тримало міцно.
– Зажди трохи, друже! – гукнув хлібороб.- Зажди, я тебе визволю!
Орел зрозумів його слова й затих. Присів хлібороб навпочіпки і за якусь хвильку виплутав орла із сільця.
– Лети собі своєю дорогою,- каже,- та дивись, куди летиш. І як то з тобою таке приключилося – адже зір маєш кращий за всіх птахів?..
Радісно змахнув орел крилами, шугнув угору й скоро зник у блакитній високості. А хлібороб попростував далі і небавом добувся до свого поля.
От запріг він волів у плуга і почав орати. Довго орав, аж до обіду. А тоді пустив воли [24]пастися, взяв торбину з харчем, пішов до стіни, що височіла край поля, і сів під нею обідати.
Стіна та лишилася від невеличкої хатини, яку збудував колись ще хліборобів прадід. Тоді родина їхня жила тут, у долині, але згодом перебралася на гору в село; покинута хатина потріскалася й завалилася, бо була глиняна. Вціліла тільки стіна, і саме під нею любив спочивати в обід хлібороб.
Але стіна була вже стара, та ще перед кількома днями пройшли дощі; вона розкисла і могла щомиті впасти. Хлібороб того не знав. А орел тішився волею, шугав під сонцем, повнячи простір радісним гуком. Він добре бачив, як невтомно ходив туди й сюди хлібороб за плугом, і сказав собі:
– Цьому чоловікові я зобов’язаний життям. У нього добре серце. Треба віддячити йому за добро.
Саме о тій порі хлібороб скінчив роботу й сів обідати. Орел опустився нижче й раптом жахнувся.
«Та ця стіна може завалитися! – подумав він.- Он які глибокі в ній шпари, та ще й повні води. От-от упаде на голову бідоласі! Треба його врятувати! Але в який спосіб?» [25]І орел став гадати, як відвести лихо від свого визволителя.
Нараз він каменем упав просто на хлібороба, вхопив його шапку й повільно полетів понад самою землею.
Хлібороб, розгнівавшись, скочив на рівні ноги й кинувся за птахом. Він пізнав його й гукнув:
– Гей, орле! Отак ти дякуєш за добро, яке я тобі зробив? Негіднику! Ану, кинь ці жарти і зараз же віддай мені шапку!
Та орел мовби й не чув – летів собі далі.
– Віддай, кажу тобі! – гукав хлібороб.- Мені несила за тобою гнатися, бо я стомився. Від раннього ранку працюю, чуєш?
Орел щось крикнув і повис над головою хлібороба. Той звів догори руки, аби вхопити шапку, але орел знов шугнув угору, начебто граючись.
Зовсім розгнівався хлібороб. Схопив камінь і пожбурив у шапку, щоб вибити її в орла. Та ні шапки не вибив, ні птаха не налякав.
Летів орел над ним низенько, немов хотів сказати:
– Ось твоя шапка! Візьми, коли можеш. Довгенько тривала ця гра, а скінчилася враз.
Орел зненацька впустив шапку, радісно закричав і злинув угору.
Підбіг до шапки хлібороб, спітнілий і засапаний, підняв ї, обтрушуючи, гукнув орлові:
– О, невдячний! Як тобі набридло, то сам покинув гру, а як я просив, то ти не зважав! Отак мене вимучити!
Надяг він шапку та й пішов до свого поля, бо, ганяючись за орлом, забіг далеченько. А дійшовши, спинився, мов скам’янів. Стіна обвалилася, і найбільша купа груддя лежала саме там, де він сів обідати.
Довго стояв хлібороб мовчки. Аж нарешті вигукнув:
– Лиш тепер збагнув я, що робив орел! Він бачив стіну згори й вигадав отаку гру, аби відвести мене геть і врятувати мені життя. Орле, ти гідно відплатив за добро! Красно тобі дякую!
СЕЛЯНИН ТА ЙОГО ДІТИ
Жив собі за давніх часів селянин. Мав він четверо синів і виноградник. Хоч був старий та немічний, а порався коло землі сам. Бо хіба міг, бідолаха, інакше? Адже ж вирощував ті лози власними руками з молодих літ, і дотепер любив та плекав свій виноградник. А той, немов розуміючи любов і турботу господаря, віддячував йому соковитими гронами.
Та, на лихо, всі четверо синів не звикли працювати. їм більше подобалося байдики бити, а старий батько повсякчас непокоївся думкою: «Що з ними буде, коли закриються мої очі?»
Часто він казав собі з гіркотою:
«Покинуть сини мої виноградник напризволяще, переведеться він і не годуватиме їх плодами. Треба якось цьому зарадити».
Довго роздумував батько, врешті покликав синів і сказав: [62]
– Діти мої любі, чую – недовго мені жити на світі. Отож і покликав я вас, аби відкрити одну таємницю. У нашому винограднику заховано скарб. Як мене не стане, візьміться за лопати й копайте, аж поки знайдете.
Невдовзі батько помер. Тяжко побивалися сини. А за кілька день згадали його слова.
– Що б то міг сховати у винограднику небіжчик? – питає перший син.
– Напевне, гроші,- відповідає другий.
– А як там лише кілька золотих? – засумнівався третій.
– Хто його знає. Краще перекопаймо все,- сказав четвертий.
Настала зима. Небіжчик встиг за життя обрізати виноградник, і тепер треба було лише попідпирати лози. Але сини про це не дбали. Думки їхні крутилися довкола скарбу. Тож, узявши заступи, заходилися вони копати.
– Глибше копаймо! – наказував старший.
– Копаймо, то й копаймо! Цілісінький день копали, але так нічого й не
знайшли. Повернулися додому стомлені й розчаровані.
– А чи не викопав хтось інший того скарбу? – питає перший син. [63]
– А чи був він там узагалі? – засумнівався другий.
– Чому не було? Треба копати, може, й знайдемо,- заперечив перший.
Взавтра хлопці знову взялися до роботи. Але скарбу не знайшли ні того дня, ні наступного.
– Може, батько пожартував і ніякого скарбу немає? – каже один син.
– Боронь боже! Хіба що хто викопав скарб, а батько про те не знав. Жаль, коли так!
Минуло кілька місяців, і настав час збирати виноград. І що ж побачили брати? Обкопані лози вгиналися від величезних важких грон!
Зібрали брати виноград, уторгували за нього купу грошей і зажили щасливо.
Відтоді почали вони дбайливо доглядати виноградник. А що були молоді та дужі, то й мали від праці насолоду.
Згодом стали вони заможними господарями. А коли заходила мова про батька, завжди згадували його із вдячністю.
– Які ж ми були нерозумні! Замість того, щоб збагнути батькові слова, розпитати, порадитися,- кинулися шукати в землі золото. Батько не посміявся з нас, а заповів нам найбільший скарб світу – любов до праці. [64]