Діялося те давно, не за нашої пам’яті. Чи то в Греції, чи то в якійсь іншій країні. Жив там один правитель, а звали його Адоніс. Носив він те ім’я від бога сонця Адона. Не один раз Адоніс помічав, що квітка, яку він палко любив та із дружиною Горицвітою посадив, схожа на сонце. Від старих мудрих людей він чував, що як цю квітку посадити своїми руками, то вона принесе в його дім щастя.
Адоніс примітив також, що квітка сонячного кольору повертає свої голівки до бога сонця Адона. А вночі та в похмуру погоду квітка закривається і спить. Не один раз приходило на думку Адонісові, що бог Адон полюбляє цю квітку. А щоб самому бути причетним до бога сонця Адона, він і нарік квітку своїм іменем. Та ось правитель почав старіти й частіше замислюватися над тим, хто ж буде нащадком його володінь. Хоч і красунею була його дружина Горицвіта, а дітей не подарувала. Занепокоївся правитель, скликав радників своїх, підлабузників А що радники і підлабузники в тому тямлять, що немає нащадків? Дивляться один на одного, а відповісти не можуть. Посхиляли голови донизу і тільки сопуть. Хіба що головний радник спромігся відповісти.
— Безсилі ми в цій божій справі допомогти тобі, ясноликий Адоніс. Ось якби з другою державою позмагатися, війну затіяти, це діло наше. Тут ми тебе не підведем. Розгнівався Адоніс на своїх дурнів, грякнув об стіл кулаком, закричав:
— Вам тільки гризтися та воювати, чужу кровицю проливати!
Повиганяв він радників і підлабузників, а натомість запросив на розмову дружину Горицвіту. Подивився на її красу, та й каже:
— Усе в тебе до ладу — і краса, і вдача, а жити з тобою не буду. Вже минуло десять років нашого життя, а дітей немає. Ти безплідна, мов та яблуня без яблук. А що роблять з такою яблунею? Зрубують!
І тут ще більше розгнівався. Прогнав Горицвіту. А що було робити в ті далекі часи жінці, що ніякого права не мала.
Іде Горицвіта полем, слізьми вмивається. А сонечко весняне лагідно гріє, жовті квіти цвітуть. «Дай спочину в тих квітах,— подумала жінка,— я ж їх своїми руками насадила». Лягла й міцно заснула, обнявши квіти на сонце схожі. І наснився їй дивний сон. Іде сама Горицвіта по тих сонячних квітах. А назустріч їй Фея степова. Фея добра, покровителька тих рослин, що в народі звуться лікарськими. А за нею хлопчик біжить, чудовий-пречудовий. Жовті квіти зриває, віночок сплітає. Підійшов, подає Горицвіті той віночок, мамою називає. Обличчям же схожий на Адоніса. Хотіла закричати, синочка до грудей притулити. Мацнула рукою, а дитяти не стало, одна порожнеча. Але тут Фея ніжно промовила:
— Не горюй, Горицвіто! Ти ж оці квіти посадила, а вони не прості, а золоті. На сонце схожі, здоров’ям дишуть. Я раз в десять років сюди приходжу. Нагороджую тих, що трудяться, а труд цей корисний. Проси і ти, що забажаєш, ти попрацювала біля цих квітів.
— Мені нічого не треба,— одмовила Горицвіта.— В однім тебе благаю — пошли мені дитя. Я вигнана, мов той собака, своїм чоловіком. І тепер живу, як та яблуня, що плодів не дає.
— Іди додому, Горицвіто. Буде в тебе дитя, схоже на те, яке ти щойно бачила. А допоможе тобі в цьому квітка сонця, квітка бога Адона. Бережи віночок, що в руках тримаєш, він тобі буде в лиху годину допомагати. І назве твій народ цю квітку Адонісом. А ще будуть називати цю божественну корисну квітку Горицвітою весняною. Бо тебе я зустріла, Горицвіто, на цій галявині, де ти квіти розсадила. Не про багатство думаєш, не про красу, яку маєш. А благаєш долю свою врятувати, дітей на білий світ рожати. Доля твоя — землю людьми збагачувати. Оцю жіночу ношу неси з гордістю. І Фея зникла, як і прийшла.
Прокинулась Горицвіта, а в руках сплетений віночок тримає, до сонячного бога Адона руки простягає. У пазуху той віночок ховає, швидше додому поспішає. Назустріч вийшов Адоніс, гнівом палає, до Горицвіти промовляє:
— Чого прийшла, безплідна, яку ніколи матір’ю не назовуть. Хочеш, щоб я собак на тебе нацькував?
— Не треба, милий, того робити. У цім же році подарю тобі нащадка. Обличчям ви будете схожі, мов дві краплини води.
Адоніс став на коліна перед Горицвітою, голову до низу похилив.
— Прости, доле моя, за образу мою.
А через декілька років уже бігав їхній хлопчик, точнісінько схожий на того, якого Горицвіта уві сні бачила…
Інша легенда:
Жив колись на берегах Чорного моря один правитель, якого на честь бога Сонця величали Адоном. Кохав він красунню Мирру, яка народила йому сина, якого нарекли Адонісом. Боги чомусь розгнівались на Мирру і перетворили її в дерево, а сина віддали на виховання Песефоні – володарці підземного царства на острові Кіпр. З великого горя Адон пішов у Мекку і нарікся Магометом. Мирра – рослина швидко розмножилася і тепер священне дерево араби називають камфорою бальзамною. Раз на рік, саме в той час, коли матір розлучили з сином, дерево виділяє запашний сік, воно ніби плаче гіркими сльозами. Рідина, що витікає з кори дерева, швидко загусає, утворюючи в’язку смолу, яка широко відома під назвою – Мирра. Смолу використовують в народній медицині для гоїння ран, при виготовленні парфумів, фарб, лаків, а також при обкурюванні церковних приміщень та бальзамуванні тіл померлих. Ароматичну мирру широко застосовують у всіх діючих храмах світу і в зв’язку з цим кажуть, що “ всі люди одним мирром мазані “.
Коли Адоніс почав мужніти він захопився полюванням. Якось, стомившись, від переслідувань дикої тварини, Адоніс забрався під шати крислатого дуба і заснув. На ту пору проходила тут Афродіта, побачила Адоніса і з першого погляду закохалася. Песифона не мала бажання віддати свого вихованця Афродіті і між богинями виникла сварка. Суперечку розв’язав Зевс. Він розпорядився щоб третину року Адоніс перебував у Песифони, третину – у Афродіти, третину – на свій розсуд. Свою частку часу Адоніс приєднав до Афродітиної і молоді люди днями і вечорами блукали гірськими долинами.
Одного разу, коли Афродіти не було поруч собаки ви полохали великого вепра і Адоніс із списом у руках кинувся на нього. І тут несподівано звір кинувся на мисливця і величезними іклами смертельно поранив його. Відшукавши мертве тіло юнака, Афродіта так тужно плакала, що кров Адоніса поміж зеленими травами запломеніла квітками – горицвітами, чи горе квітами. Так Афродіті вдалось обезсмертити ім’я свого коханого. На прохання молодої богині Зевс звелів Аїдові – володареві царства померлих, щоб той щороку відпускав тінь Адоніса на світ денний. І відтоді Адоніс півроку лишається у темному царстві тіней, півроку розважає Афродіту своїм сонцесяйним цвітом. З такої легенди запозичена наукова назва, назва роду Adonis.
А назва адоніс походить від імені красеня-юнака, про якого розповідає одна з версій давньогрецької міфології. Богиня краси і кохання Афродіта передала юнака на виховання Парсефоні — богині царства мертвих. Та не схотіла Парсефона розлучатися з вихованцем, і Зевсу довелось вирішувати суперечку між богинями. Зевс запропонував, щоб Адоніс півроку проводив під землею, у Парсефони, а півроку — на землі. Тому і з’являється адоніс-горицвіт на землі ненадовго, лише навесні.
Адоніс — син кіпрського царя Кініра і його дочки Мірри. Його кохали Афродіта й Прозерпіна. Вбитий вепром, якого послав ревнивий Арей, чоловік Афродіти.