Жив собі на світі чоловік. З вигляду ніби такий, як усі. Але насправді зовсім не такий, бо все робив як-небудь.
Каже йому жінка.
— Вже сусіди городи орють. Йди в поле орати.
А він так виоре, якби в пана робить: скиби нерівні, місцями земля неорана. Посіє як-небудь. Піде полоти – бур`яни лишає, каміння не вибирає. Піде молоти – половину зерна у снопах залишить. А накриє хату тими сніпками, то птахи за зерном всю стріху потереблять та миші пересічуть. Підуть дощі – то в хаті із стелі капає вода.
— За що мене Бог покарав таким чоловіком? – плаче часом його жінка.
Плакала, мучилася, а тоді втекла від нього геть.
Ось так він і капарив сам, аж поки не помер. Поховали його чужі люди, без плачів, без суму, без жалю.
На другий рік, коли всі повиходили на цвинтар поминати померлих родичів, дивляться, а його могила якимись колючими бур`янами заросла.
— Хто тут похований? – питають одні одних.
— Отой незграба, що все робив як-небудь. Так і виріс будяк.
З того часу цей бур`Ян почали називати будяком.
