Легенда про кропиву та васильки

Батько щодня ходив на полювання, а дочка займалася хатніми роботами. Чи сидить під вікном за роботою, чи збирає в лісі хмиз, чи йде до річки по воду — дзвінка пісня скрізь видає її присутність. Веселий сміх Марусі також нерідко порушував тишу темного лісу. 

І сподобалась красуня Маруся водяному вужу, який жив за рікою, в озері. Тільки-но підходила до річки Маруся, відразу ж на протилежному березі з’являвся парубок і слухав співи Марусі, не зводячи з неї очей. Спочатку Маруся, як тільки вгледить, бувало, незнайомця, відразу замовкала, та оскільки він завжди починав благати її співати далі, то Марусі несила було відмовити йому в цьому, і потім, непомітно для себе самої, почала чимдалі частіше приходити до ріки не лише по воду, але і з роботою і подовгу просиджувати не березі. 

Маруся розгледіла, що незнайомець стрункий, молодий і гарний, лише якийсь незрозумілий смуток помічала вона і в словах, і в поглядах його. 

Проминула весна, і літо було вже на спаді. Якось до старого лісника, в його скромну хатину, ввійшов розкішно вдягнений молодик з товаришами, такими ж, як і він, і став просити руки красуні Марусі. При цьому він назвався володарем озера і лук довкола. Лісник дякував за честь, та не бажав розлучатися з єдиною дочкою, а тим паче — видавати її заміж за людину, зовсім йому невідому. Та коли Маруся пояснила батькові, що вона вже давно знайома з парубком і давно любить його, лісник змушений був прийняти освідчення незнайомця і відпустити з ним свою доньку, бо це було ще тоді,коли шлюб не освячувався Церквою, а вершився лише з благословення самих батьків. Діставши благословення, молодий і молода сіли в чудову карету і в супроводі почту поїхали з подвір’я старого. Лісник зі сльозами на очах проводжав свою красуню Марусю аж до воріт і тоді востаннє поцілувавши та благословивши її, голосно заридав, дивлячись услід кареті, яка швидко несла вдалеч його єдиний скарб. 

Карета незабаром під’їхала до ріки. Молодий цьвохнув — і на ріці з’явився гарний міст із залізними поручнями. Переїхали на той берег. Знову цьвохнув наречений — і мосту наче й не було. Ось і озеро. Карета, не зупиняючись, в’їхала в озеро і занурилася на дно. Маруся опинилася у дивовижному кришталевому палаці, що палахкотів усіма кольорами райдуги. Маруся прожила в цьому підводному палаці з чоловіком-вужем декілька років щасливо і мала вже двох дітей — хлопчика Василька та дівчинку Горпинку. 

Схотілося якось Марусі навідати свого старого батька. Довго не давав згоди вуж, щоб відпустити жінку з дітьми до тестя, та, нарешті, поступився перед її проханнями й сльозами, взявши притому наперед із жінки клятву свято берегти його таємницю: не відкривати батькові, що чоловік її — вуж. Знову де не взявся чудовий екіпаж. Вуж з жінкою й дітьми посідали у нього і відразу ж опинилися на березі озера. Поїхали далі квітучим лугом до ріки і спинилися на березі її. Тут вуж вийшов з карети, нахилився над водою — і раптом перекинувся через ріку гарним дерев’яним мостом, яким Маруся з дітьми переїхала на той бік. Під’їжджаючи до рідної тихої хатинки, Маруся суворо-пресуворо наказала Васильку й Горпинці, щоб вони нізащо не відкривали дідові, хто їхній батько, не казали б, що їхній тато вуж, інакше з усіма ними станеться велике лихо. 

Старий лісник дуже зрадів, побачивши після стількох років розлуки свою улюблену доньку, та до того ж ще з онуком і онучкою. Розпитував про життя-буття, пригортав то її, то дітей і, пригортаючи, дорікав, що не спромоглися раніше навідати його. Маруся хвалилася батькові, що вони з чоловіком живуть у чудовому палаці, що чоловік її надзвичайно багатий, а головне — досі дуже любить її. Та тільки-но старий лісник починав розпитувати дочку про те, чи далеко від ріки їхній палац, бо ні про який палац поблизу ріки він ніколи не чув, як веселість відразу ж полишала Марусю, і замість точних відповідей вона відмагалася непевним: «Ні, недалеко, зовсім неподалік», і поспішала змінити тему розмови. Це видалося лісникові підозрілим; він зрозумів, що тут криється якась таємниця, і вирішив вивідати її від онучат. По обіді, коли Маруся, на прохання батька,прилягла відпочити, лісник повів Василька й Горлинку в сад, почав пригощати їх різними фруктами і, пригортаючи, запитав Василька: «Скажи мені, Васю, як ви в кареті переїхали через річку? Адже вона дуже глибока, ні мосту, ні порому на ній немає — як же ви через неї переїхали?» — «Тато зробив міст, ми й переїхали», — відповідав Василько. Та Горпинка заперечила: «Ні, не так: тато ліг на воду, і сам зробився мостом, а ми по татові й переїхали; він і зараз ще лежить мостом і чекає, поки ми переїдемо назад, на той бік ріки». — «Хто ж такий, Горпинонько, ваш тато, що сам зробився мостом?» Хоч Василько і зупиняв сестру і нагадував їй про заборону матері, та Горпинка захопилась своєю балачкою і все розповіла дідові: і де вони живуть, і хто їхній батько, і що він лежить зараз через річку гарним дерев’яним мостом. Дід розцілував онучку, обдарував дітей рум’яними яблуками і солодкими грушами, лишив їх бавитися в саду, а сам пішов у повітку, взяв гостру сокиру, попрямував до ріки і порубав міст на друзки. 

Погостювавши у батька до вечора, Маруся сіла з дітьми в карету, і вони швидко поїхали до мосту. Під’їжджають до ріки — мосту немає, а на березі, де був міст — о жах! — всюди кров. Зразу ж зрозуміла Маруся все. «Хто ж із вас, діти, — чи ти, Васильку, чи ти, Горпинко, — розповів дідусеві, що батько ваш зробився мостом? Хто? — вигукнула, ридаючи, Маруся: — Що ж ви мовчите! Ти, Васю?» — «Ні, мамо, я нічого не казав дідусеві», — відповідав Василько крізь сльози. — «А, то, значить, це ти, Горпинко, зробила нас усіх нещасними? Ну, будь же ти за це кропивою! Нехай твою серцевину постійно так само точать черв’яки, як зараз моє серце точить люте горе! І завжди ти завдаватимеш людям пекучого болю, як зараз ти завдала його мені!.. А ти, мій милий Васильку, будь запашним васильком. Люди насолоджуватимуться твоїми пахощами і завжди триматимуть тебе у своїх оселях і в своїх церквах!»

 

І ще дужче заридала Маруся і полетіла в ліс зозулею, а діти лишились на березі рости: Василько — запашним васильком, а Горпинка — жалкою кропивою.