Як спориш розсердився (легенда)
Якось рано-вранці стара ворожбитка поверталася з гір, де вона збирала цілющі трави. Повний кошик трав назбирала старенька, притомилася, а тут ще й сонце, що піднялося над обрієм, почало припікати. Сіла стара чаклунка в тіні під деревом, розклала свій нехитрий сніданок. Аж глянь — по обидва боки стежки, якою вона спускалася вниз, пробирається в гори маленька травичка. Роззирнулася навколо й побачила, що й сама вона сидить на зеленому моріжку, немов щільним килимком, засланим тією ж травицею.
— Чому це ти в гори поспішаєш? — намагалася завести розмову старенька.— І як звати тебе?
— Травка-муравка, або спориш,— одказала тоненьким голосом дрібна травиця.— Помандрую в гори, подалі від людей. Немає життя мені од них. Все розорали, розкорчували, ніде мені оселитися спокійно. Ось я й вирішила, що в горах не буду нікому заважати, ніхто не буде мене переслідувати.
— Не вибратися тобі в гори такій маленькій та немічній,— сказала бабця.— Та й де тобі там рости серед каміння? Вітри там, холодно. Пропадеш, дурненька.
— А що ж мені робити?—тремтячим голоском запитала травичка.— Все одно загибати… Ні. Піду. Ти відпочивай собі, бабусю.
І знову подерлася вгору.
Шкода стало бабусі цю беззахисну травичку. І надумала вона помститися людям. Звелася на старечі ноги, погукала:
— Гей ти, як там тебе величати, травко-муравко. Повертайся вниз до людей. А те, що вони все переорали, так тобі ж краще буде за землю триматися. У горах пропадеш. Повертайся.
— Добре,— відповіла трава-мурава.— Я повернуся в теплу долину до людей.
— А щоб вони тебе не чіпали, я наділю тебе цілющими властивостями,— пообіцяла чаклунка та й почала збиратися в путь-дорогу.
І трава-мурава теж побігла за нею вниз.
Так спориш повернувся до людей, заселив їхні городи, сади, квітники, двори… Відчувши свою силу, почав займати все більше й більше земель. Що вже з ним не роблять люди — виривають з корінням, топчуть ногами, а він все росте, розширюючи свої володіння.