Гуляли край села сестричка з маленьким братиком.
Глянув Івасик на небо – аж чорні хмари по небі пливуть – татари на село йдуть, позвав сестрицю. Та сховала Івасика на високій вербі, а сама побігла в село, оповістити. Але наздогнали дівчину татари, стяли голову і кинули в лісі край болота, то де краплини крові впали – виріс гарний кущ.
І навесні нагадував він дівчину – білим цвітом, і восени, – кетягами ягід червоних, як серце дівоче гаряче. Нарекли люди той кущ калиною і щиро за ним наглядали – то по всій землі калина розселилася, біля кожної хати.
Легенда про сестричок
Жила за татарської навали удова. Мала двох дівочок-квіточок.
Гарні дівки вродилися, як писанки. З лиця воду, кажуть, пити можна. А майстрині! Чого лише не вміли – шили, пряли, вишивали, квіти ростили, хліб косили їх роботящі вправні руки… Прийшла біда – напали на село вороги… Запалали оселі, заплакали діти.
Покликала мати дівчат: “Тікайте любі, краще смерть, ніж ворожа неволя”. Схоронилися дівчата в лісі за селом… Спалили, пограбували село татари, лишивши згарище поїхали собі. Повернулися дівоньки – ні хати, ні матусі, лиш згарище. Заплакали дочки… Від сліз дівочих, що скочувалися з личок чарівних, виріс на згарищі кущ.
А що матір звали Килиною, то в пам’ять про неї нарекли дівки рослину КАЛИНОК.