Україна…Чи загубилася вона для пересічної людини на нашій планеті серед чисельних держав світу? Чи знають її у світі? Якщо світові державні діячі не усі знають Україну, то що вже казати про про прересічного громадянина. У свій час дещо популяризувала Україну чорнобильська катастрофа, але не надовго. З часом усе забувається. Для молодих хлопців світу Україну відкривав футболіст Андрій Шевченко, боксери Віталій та Володимир Клички, які усьому світові показали наш синьо-жовтий прапор і могутню силу українських хлопців. Сьогодні Україну повязують з газо-транспортною трубою, Юлією та двома Вікторами – Ющенком і Януковичем, та й то переважно для Європи. То, що ж це за держава Україна?
Треба народитися українцем чи українкою, щоб відчувати свою приналежність до України. Що відчуває українець, коли звучить слово Україна? Гордість. Ще більшу гордість відчуває, коли звучать слова гімну “Ще не вмерла Україна…” Хоч дехто каже, а чому вона повинна вмирати? А тому, що не встигши народитися, піднятися на ноги, як сусіди намагалися позбутися такої держави. Так було завжди. Ось тому і не розвивалася Україна, як держава до могутності. Чи вистоїть вона сьогодні? Адже зазіхань багато, а втриматися на ногах нелегко. Але тримаємося. Вважається, коли народ і держава не мають своєї національної ідеї чи мети, тоді важко розвиватися, частіше після певних коливань відбувається захоплення земель і повалення державного ладу, підпорядкуванню іншій державі.
То, яка ж національна ідея сучасної України? Самостійна, незалежна, суверенна, територіально цілісна держава зі своєю мовою, символікою, непорушними кордонами і честю. Ніби все так.
Народ України. Етнічні українці. Люди, які народилися на цій землі, тут народилися і жили їх предки кількох поколінь. То ми – слов’яни чи не зовсім? Згадайте запитання нашого Тараса Шевченка:
Німець скаже: «Ви моголи»,
«Моголи! Моголи!»
Золотого Тамерлана
Онучата голі
Німець скаже: «Ви славяне!»
«Славяне! Славяне!»
Славних прадідів великих
Правнуки погані.
Адже за попереднє тисячоліття відбувалось постійне змішування націй, генетичне змішування, хоч деякі генетики вважають: геном сучасної людини спільний для усіх рас.
Материнською мовою є українська, незалежно від притаманних їй говорів.. Особливості побуту: одежа, їжа, розваги. Культура спілкування і спільного життя. Тепер, як ніколи, багато намагань об’єднати українців усіх теренів. Одягти їх у вишиванки і голосно заявити усьому світові – ми українці. Ми не украли землю на якій живемо, вона нам дана Богом, Творцем. Україна, відрізана від інших земель. Бо ще в давній українській розмовній мові «украяти» – відрізати. Украяти хліба.
Ми не завойовували чужих земель, ми обороняли свою від завойовників. Наш люд завжди жив на цій землі. Не ходили полтавчани завойовувати галичан чи буковинців, як і галичани та волиняни не завойовували чернігівців. Скажете, о що ж робили київські князі, коли створювали могутню державу. Якщо одним словом, ті всі події відбувалися на території заселеній нашими пращурами. Важко сказати, чи повезло нам з князями-варягами, чи ми б і самі створили могутню державу. Але сталося так, що до нас прийшли княжити нормани. Так це ж княжити. Князі віддавали своїх дочок чи брали в невістки з королівських родин Європи, навіть з Туреччини. Так то ж князі.
А народ же був тутешній, зі своєю мовою, і в своїй одежі, хоч кажуть, що тоді слов’янські народи здебільше жили в лісах і вбиралися в тваринячі шкіри. Та ні, це було зовсім давно. А в часи, коли на теренах Придніпров’я та Прикарпаття з’явилися ознаки формування спільноти, характерної для держави, народи уміли садити льон і коноплю, ткати полотно, шити з нього щоденний і святковий одяг. Не забуваймо про торгівлю, великий шовковий шлях.
Спілкувалися між собою своєю мовою. Кирило з Мефодієм принесли нам письмо, правильніше його базу, а не мову. Лише значно пізніше, уже після росіян, ми самі додумалися, як покласти на папір свою мову. Це все рівно, як нотні значки, щоб потім інструмент заговорив тою музикою, яку хотів почути композитор. Але для цього нашому народові потрібно було кілька століть.
Народна пісня та народні інструменти (кобза, бандура) дозволяли нашому народу тисячоліттям зберігати і мову, і музику. Без нотної грамоти. І ось тут з’являється вишиванка, як святкова одежа для жінок і чоловіків. Це один з атрибутів, який відрізняв наших людей. Вони трохи по-іншому говорили, трохи інакше одягалися, інакше і співали. Але усі ми уже тоді були українцями, хоч і називалися по-всякому.
Вивчення арабських, грецьких стародруків та археологічних розкопок свідчать про те, що українська, саме українська вишивка сягає у глибину віків наших предків. Елементи символіки орнаментів української вишивки збігаються з орнаментами на посуді мешканців нашої території ще з часів трипільної культури, а то ще раніше.
Вишивані сорочки, як святковий одяг, зі своєрідним орнаментом – це одна з особливостей національної ідентичності, а не українського буржуазного націоналізму, якого так боялася комуністична влада і боїться до цього часу. І якщо Президент Ющенко одягнув на українські свята вишивану сорочку і одягла уся його родина, то це те, що відрізняє його від інших президентів. Чомусь ні Януковича, ні Симоненка, ні Мороза ніхто не бачив у вишиванці, або дуже рідко. А чому? Бояться націоналізму? А от батько Ющенка з його слів, носив вишиванку у радянські часи і не боявся, що назвуть націоналістом. Хоч може і називали.
Чи бачили ви колись, щоб Тарас Шевченко намалював себе у вишиванці? Скажете – ні. Якщо добре придивитися, то на одному з портретів останніх років життя (1859) ніби можна розгледіти вишиванку під кожухом. То ж, недарма згадує мешканець Оренбурга, що солдат Шевченко ходив по місту в шинелі, накинутій на білу сорочку, вишиту спереду і на рукавах. Де взяв він тоді таку сорочку ніхто не знає. А от після заслання вишиванку Тарасу передала родина Максимовичів, про що сповіщає Петро Жур у своїх дослідженнях. То може то і є та вишита сорочка Максимовичів, яка зображена на одному з останніх портретів Тараса.
То, чи одягав часто Шевченко вишиту сорочку? Навіть у свята? У молоді роки, коли уже звільнився від кріпацтва, Тарас був одягнений, «як денді». Хотілося молодому Шевченкові виглядати не гірше за своїх побратимів, ось і носив він кольоровий, здається помаранчевий, шалик. А як же вишита сорочка? А хто б йому вишив ту сорочку. Сорочку мати вишила мені, червоними і чорними нитками. Не лише так писав у своєму вірші Дмитро Павличко, а й, насправді, моя мама вишила мені на моє сімнадцятиліття сорочку таку точно, яку одягав мій земляк Микола, учасник спортивного параду у Москві на З00річчя «воз’єднання України з Росією» в 1954 року. Мама вишивала при гасовій лампі, бо вдень було ніколи, вишивала сорочку без канви на тоді модній тканині – штапельному полотні. Скільки ж у мене було радості, коли я одягнув її на випускний вечір. Тільки у мене була така сорочка. Я тоді не лише не соромився чи боявся, а пишався.
Чи часто одягав я потім ту вишиту сорочку. Рідко, але одягав. Через 35 років ту ж сорочку одягнув мій син. Правда, уже його мама разом з бабусею перешили її на п’ятирічного синочка. А чи ношу її зараз? Майже ні. Чому? Не стало маминої сорочки, не знаю куди поділася. Комусь давали одягти на святкові дитячі ранки, а ті люди, певно, не повернули. Немає мами, а мені, на схилі літ, так хочеться знайти ту сорочку і одягати тоді, коли хочеться. Не щодня. Не знаю, чому, але купованої вишитої сорочки не наважуюсь одягти, хіба що для бутафорії, коли обставини вимагають бути в національній одежі.
Ось так, певно, і Тарас Шевченко. Думаю, що одягав він ту сорочку, яку передали йому Максимовичі, а може він і попросив Марію, щоб вона своїми руками вишила її йому. Тарасу завжди хотілося материнської, жіночої ласки, якої він був позбавлений в дитинстві. Ото ж, певно, рідко одягав Шевченко вишиту сорочку і жодного разу не намалював свого автопортрету в яскравій вишиванці. Натомість Іван Франко під чорний фрак одягнув вишиту мамину сорочку і вийшов на трибуну для захисту докторської дисертації. Дисертацію захистив, але кафедри не отримав. Може винувата вишиванка. Ні. Винувата національна ідея, яку сповідував у той час Іван Франко.
Від козацьких гетьманів до Івана Мазепи, від Тараса Шевченка до Івана Франка і Грушевського, від Симона Петлюри і Євгена Коновальця, від Степана Бандери до В’ячеслава Чорновола і Віктора Ющенка. Хто дальше. Помилки були у всіх. Не всі вчаться на помилках попередників. Полюбляють наступати на граблі. Люблять гроші.
Любіть Україну не до глибини душі, а до глибини кишені!
Так любив повторювати Євген Чикаленко, так думали і робили багато.
Любіть Україну і до глибини душі, і до глибини кишені!
Гнат Стеценко, Новосибірськ, 2009 рік