Бойківщина — суміжний з Гуцульщиною на заході етнографічний район, що займає центральну частину Українських Карпат. Це територія південно-західної частини Рожнятівського і Долинського районів Івано-Франківської області, Сколівського, Турківського, південної смуги Стрийського, Дрогобицького, Самбірського і більшої частини Старосамбірського районів Львівської області, Міжгірського, Воловецького, північної смуги Великоберезнянського районів Закарпатської області. У верхів’ях Сяну і Стривігору частина етнографічної Бойківщини належить Польщі, а південно-західна — Словаччині.
Бойківські села розташовані в долинах рік і мають переважно скупчений характер. Багато поселень давнього походження згадуються в Галицько-Волинському літописі та в інших середньовічних джерелах. Основна традиційна галузь господарства — хліборобство, в процесі розвитку якого освоювалися не тільки долини рік, а й гірські схили. В умовах малородючих ґрунтів і кліматичних режимів різних висотних зон склалися своя агротехніка і асортимент вирощуваних культур. У тваринництві переважала велика рогата худоба, особливо воли — основна тяглова сила верховинців.
Розвинутими були на Бойківщині ремесла і промисли: ткацтво, кушнірство, гончарство, теслярство, бондарство. Місцеві майстри будували характерні бойківські хати, зводили справжні шедеври дерев’яного зодчества — диво-церкви, виробляли з дерева майже всі сільськогосподарські знаряддя, транспортні засоби, посуд тощо.
Традиційний бойківський одяг до нашого часу зберіг давню простоту, форм і крою, самобутню колористику, способи оздоблення і орнаментики. Неповторними є традиційні обряди, звичаї, вірування, пісні, легенди, перекази, народні знання бойківського краю, вишивка, різьблення по дереву, писанкарство. Вони донесли до нас відгомін далекої давнини, цінні надбання духовної культури наших предків. Збережені на Бойківщині твори народного малярства XVI—XVIII ст. належать до унікальних пам’яток української загальнонаціональної художньої культури.
Бойки – етнографічна група українського етносу, що розселена по обидва узбіччя середньої частини Українських Карпат. Бойківщина займає Високі Бескиди, східну частину Середніх Бескидів, західну частину Горганів та Центрально-Карпатську улоговину, що на півдні до них прилягає. Межа етнографічної території бойків пролягає між ріками Сяном і Лімницею на північному заході Українських Карпат, між ріками Уж і Торцем в південно-західній частині Закарпатської області. Сучасні українські науковці бойківською землею вважають за сучасним адміністративним поділом південно-західну частину Рожнятівського, майже весь Долинський райони Івано-Франківської області, Сколівський, Турківський, південну смугу Стрийського, Дрогобицького, Самбірського і Старосамбірського районів Львівської області, північну частину Міжгірського і Великоберезнянського та весь Воловецький райони Закарпатської області. Науковці з діаспори межі Бойківщини окреслюють від Великого Березного і містечка Балигород на заході – до Виноградова і Надвірної на півдні та Ходорова і Калуша на сході. За приблизними підрахунками, Бойківщина займає близько 15 000 км кв., а в часи до ІІ Світової війни в УРСР і Польщі налічувалося майже 1 млн. бойків.
Походження самоназви “бойки” вченими ще повністю нез’ясовано. Бойки, як етнографічна група, відрізняються від своїх сусідів бойківською говіркою, забудовою осель, звичаями, традиціями, побутом, а в минулому – ще й одягом. Походження бойків є однією з найбільших загадок історії українства. Хорватська дослідниця Н.Клаіч писала, що на бойків було витрачено більше чорнил, аніж їх було самих. Загадка виявилася настільки важкою, що тепер вже мало хто переводить на неї чорнила.