«Віднині ви — наш батько!»
Саме на теренах нинішнього Покровського району Нестора Івановича вперше і назавжди нарекли батьком. Цю історію, здається, тут знає і старе, і мале. Навесні 1918 року Україна була наповнена німецькими та австро–угорськими військами. У народу закипав гнів проти загарбників. Спонтанно виникав рух опору. Зокрема, на теренах нинішньої Запорізької області виник загін Махна, а в Дібрівці (нині — Великомихайлівка), що в Покровському районі сучасної Дніпропетровщини, — Щуся.
У Великомихайлівці саме розташовувався батальйон австрійців, а разом із ними — сотні дві гетьманської варти та німців–колоністів. Для боротьби з такою кількістю супротивників у народних месників було мало сил. Проте Махно наполіг дати бій недругові, і невеликий партизанський загін переміг значно більшу регулярну військову частину окупантів і з честю повернувся до визволеної Великомихайлівки. З такої нагоди у селі відбувся великий мітинг, на якому місцеві жителі заявили Нестору Івановичу: «Віднині ви — наш батько!».
Це почесне звання Махно виправдав і пізніше. Коли у 1919 році Великомихайлівку загарбали денікінці, зусиллями його загону було відновлено попередню владу.
Значно підступнішими виявилися червоні війська. Свій третій кінний корпус вони підсилили полоненими махновцями, перед якими поставили умову — або розстріл, або вони «спокутують свою провину перед радянською владою». У лютому 1921 року Махно помчав на передову, сподіваючись, що колишні однополчани, побачивши його, припинять опір і повернуть зброю проти червоних командирів. Але сталося інакше — вчорашні махновці тут же, в Дібрівському лісі, пішли в атаку на своїх. Бої відбувалися з перемінним успіхом. Проте сили червоних явно переважали. Махновцям довелося відступати. Ворожі бійці вже ось–ось мали захопити керівництво повстанців на чолі з Махном. У пошуках порятунку начальник штабу Віктор Білаш схопив армійську касу і почав кидати на землю гроші, срібло, золото. Підбираючи коштовності, червоні мусили зіскакувати з коней і таким чином відстали. Цим і було врятовано Нестора Івановича та його найближче оточення.
Махно прийняв рішення відправитися на Дон, де на той час переважало українське населення. Але й там виявилося, що підтримати його нікому — козацтво значною мірою було винищене за наказом кремлівської верхівки. До того ж на порозі стояв жахливий голод. Власне, це був початок кінця легендарної повстанської армії
.
Після тієї втечі, коли Махна врятувала армійська каса, Нестор Іванович ще двічі побував у Дібрівці — наприкінці травня і в ніч з 10 на 11 липня того ж 1921 року. Саме тоді він поповнив армійську касу з одного зі схронів. Через місяць, коли Махно отримав одинадцяте важке поранення в селі Мишурин Ріг, він востаннє послав трьох бійців до Дібрівського лісу — напевно, щоб знову запастися грішми. Одначе офіційна історія замовчує, чи вдалося це його побратимам. Натомість люди досі розповідають, що десь у Дібрівському лісі й донині лежить скарб Нестора Махна…
Звісно, на сьогодні конкретних слідів махновщини у Великомихайлівці практично не залишилося. Але лишилися легенди — красиві і романтичні.
Дуб смерті.
За переказами, йому — понад 400 років. Проте дожити до сьогоднішнього дня цілим і неушкодженим дереву не судилося — віку вкоротила блискавка. І тепер від Дуба смерті залишилася тільки спиляна нижня частина стовбура, який можуть охопити, взявшись за руки, чоловік зо п’ять. Просто на ньому звели постамент iз каменю із зображенням Нестора Івановича та меморіальною табличкою з написом: «Дуб повстанців армії Махна, прозваний у народі Дуб смерті. Останкам дуба понад 400 років. Він був свідком козацької доби, московської колонізації, радянської імперії та народження незалежної Української Держави. У роки громадянської війни під розлогою кроною могутнього дуба творилася велика історія махновського руху…». «Довгий час побутувала думка, створювалися легенди, нібито на Дубі смерті махновці вішали людей, які боролися чи співчували радянській владі. Через це дуб і набув такої сумнозвісної слави».
А далі йдеться про те, що на «Дубі смерті» різні місцеві бандити, яких за радянської влади всіх підряд «чомусь звали махновцями», страчували випадкових людей, найчастіше з метою пограбування. Надто ж лютувала банда Петренка, жертвою якої, зокрема, став Микола Шваб — організатор однієї з перших комун на Катеринославщині. «Вже пізніше, коли банда була знищена, під дубом знайшли 24 могили, в яких бандити поховали свої жертви. Замучених перепоховали недалеко від дуба. З тих пір дерево й отримало назву «Дуб смерті».
Скарб заритий під дубом смерті
Одним з місць, де найчастіше зупинялася армія анархістів, був Дібрівський ліс, розташований близько Гуляйполя. Місцеві жителі вже не один десяток років впевнені, що свої незліченні скарби Нестор Махно закопав саме в цьому лісі. Найвірогіднішим місцем вважається дуб смерті, прозваний так через те, що це була точка збору армії перед походами. Пізніше анархісти розстрілювали під ним зрадників і полонених. Скільки разів гуляйпільців відправлялися з лопатами в цей ліс, історія умовчує, але знайти там хоч одну золоту монетку не вдалося нікому. Після повернення багато шукачі пригод скаржилися на погане самопочуття, головний біль, страшні сни. Вони в один голос твердили, що місце це прокляте, і не підуть туди ні за які гроші.
Можливо, саме через цих містичних подій величезний, крислатий дуб і прозвали «деревом смерті» …
До речі, є й ще одна версія «смертельної» назви дуба — його так нарекли самі повстанці, які поклялися під могутньою кроною дерева «битися з ворогом до смерті»…
Інші великомихайлівські об’єкти, легендами та переказами оповиті ще більше. За дубом над річкою Вовчою височiють Марушкинi скелi, де колись були махновськi схованки. Деякі мешканці Великомихайлівки ще дітьми бігали сюди та гралися в їхніх залишках. Трохи оддалік тік струмок Щусева (або Козацька криниця), бiля якого збиралися повстанцi. У Великомихайлівці, кажуть, жила й коханка Махна — Тiна Овчаренко.
Як махновці гуляли
Відомо, що батько Махно був не проти хильнути чарчину. Щоправда, не завжди. Якщо в повітрі «пахло порохом», він спиртного і не нюхав. Цього ж суворо вимагав і від своїх підлеглих. На сільських весіллях, куди часто його запрошували земляки, він був душею компанії. У дні затишшя між боями, щоб розслабитися, хлопці–повстанці влаштовували весілля і самі. Якщо бажаючих одружуватися не було, тягли жеребки. Саме так трапилося одного разу під час перебування загону Махна у Великомихайлівці. Доля випала на трьох молодиків, а потрібно було обрати лише одного. Отож забрали у кожного шапки та й подалися по селу свататися. Таким чином одружилися колишня наймичка пана Гладкого та один із рядових бійців загону Махна.