Когда-то на нашій землі була рівнина, кінця-краю якій не було видно. Рівнина зеленела шовковими травами, вічнозеленими ялинами та соснами, могутніми букамі і ясний, Берест і тополями, по долині текли струмки і річки, багаті дрібної та великої рибою. Владарем долини був велетень на ім’я Сілун.
Коли йшов Сілун, від його кроків земля здригаються. Розповідають, що Сілун був гарним господарем.
Мав безліч усякої домашньої живності. Стада корів та биків, отари овець, табуни коней, стада буйволів та свиней паслися на луках, бродили по лісах. А птах! Тисячі качок та гусей плавали в ставках, багато курей кудахталі на фермі. Жив володар в прекрасному палаці з білого мармуру, з високими шпилями, які сягали хмар. Палац був побудований на пагорбі, насипаного людськими муками. Було там стільки кімнат, що легко було заблукати. У приміщенні ж добра всякого несчітано! Вночі Сілун спав у золотій колисці, дорогими килимами засіяна, а вдень відпочивав у срібному кріслі. Але не сам він за догляд за тваринами, обробляв поля, убирал в палаці, а слуги. Люди мучилися, від зорі до зорі працювали, багатство Сілуна примножуємо. Ані жінки, ані чоловіка, ані молодь, ані старики не насмілювалися залишати володіння Сілуна в пошуках кращої роботи. Повинні були жити і вмирати кріпаками.
Серед прислуги працював у Сілуна один хлопець на ім’я Карп Дніпровський, що прийшов сюди з берегів Дніпра. Він пішов подорожувати ще в десятирічному віці: шукати щастя, бо батько помер, а мати жила бідно і він хотів їй допомогти. Служив Карп рік, другий, п’ятий. Як і всі, косіл траву, сіяв пшеницю і овес, збирав хліб. Не тільки за себе працював, а й іншим допомагав. Полюбили його все. Коли Карпу виповнилося 20 років, він вирішив повернутися додому. Був впевнений, що за відмінну роботу пан йому заплатить, і він повернеться додому до матері не з порожніми руками. І тільки про це й думав. Все думав, як поговорити з паном про розрахунок. Одного разу вночі він вийшов у двір. Він проходив повз будиночків (люди жили не в палаці, а в дерев’яний зруб і землянках, не хотів господар, щоб у Світлиця гноєм воняет і людським потом) раптом побачив якусь тінь. Скоро дізнався Сілуна. Той вийшов подивитися, як худоба ночує, чи все в порядку. Короп вирішив, що настав час поговорити з паном.
Коли Сілун підійшов ближче, Карп дав знати про себе кашлем.
“Навіщо ти тут, Карп?” – Запитав Сілун, дізнавшись хлопця. – “Не дівчину чи виглядає?”
“Ні, не дівчину” – відповів Карп. – “А Вас, світлий пан. Хотів з Вами поговорити. Служив я Вам чесно і довго, але потрібно повертатися додому, щоб мати живий застати. Плату за службу попросити хотів. “
Сілун спочатку подумав, що слуга жартує, тому що ніхто і ніколи не наважувалася піти від нього. Та й платні ніхто не вимагав. Але Короп не думав відступати.
“Я чесно служив Вам, мій світлий пан. Та й робота моя чого-нибуть да стоит. “
“Нікуди ти не підеш!” – Разозлить пан. – «Я сам знаю куди і коли мої слуги повинні йти.»
«Я піду, пан.» – Наполягав Карп. – «Тільки ще раз повинен Вам сказати, що за роботу платити потрібно.»
Це була вже нечуваний зухвалість, якої Сілун пробачити не міг.
«Під землю ти підеш, тільки туди я тебе відпущу!» – Розгнівався він, вказуючи пальцем на землю. – «Там буде твоя оплата.»
Але хлопець не відступив ні на крок.
«За мою роботу, пан, доведеться заплатити!» – Ще раз сказав хлопець, наче б не чуючи погроз пана.
Ця відповідь ще більше розгнівався Сілуна. Він вскіпел так, що очі кров’ю налілісь, а з рота вогонь пихнул. Схопився він Карпа своїми сильними руками, та й ударив об землю. Вдарив так, що яма утворилася. А той піднявся на ноги і відчув у собі непереможна силу! Це земля, мабуть, за те, що він на ній працював, сил придала. Схопив Карп Сілуна, та й ударив об землю, потім ще раз і ще. Не витримала земля тих ударів, розкололася. І виявився пан в підземній печері, в яку хотів загнати слугу. Але не зміг вибратися назовні земля закрилася і неможливо було знайти ні тріщинки.
Тоді Сілун застосував свою силу. Вдарив ногою у земну кору вона вигнулась, але не відкрилася. Ударил інший, земля вигнулась ще більше, але й це не допомогло. Пробував головою пробивати, плечима тиснути все було даремно. Але від його ударів на землі гора за горою утворювалися, і чим більше Сілун бив, тим більше гір на землі з’являлося. А найсильніше бил там, де Гуцульщина, там гори найвищі. Вранці, коли слуги прокинулися і побачили, що сталося, то здивувались. Навколо гори, а там де був палац нічого. Раптом з-під землі вирвалася вода і заповнила прірва на місці колишнього палацу. Дивувалися люди і скликали раду, щоб вирішити, як жити далі. Вирішили в том краю залишитися. Озеро назвали Сеневір, тому що синє, як небо було. А гори назвали на честь Карпа – Карпатами. Люди зажили по-новому. Але говорять, що Сілун до сих пор не стих під землею і намагається вирватися назовні, але вже не викидає нові гори старий та слабкий став. І вже не вирватися йому ніколи!