Віруючі люди похилого віку здебільшого спокійно, з усвідомленням необхідності ставилися до факту смерті. Вони були переконані, що існування на цій землі припиняє лише їх тіло, а душа відходить у небеса. Тому великого значення надавалося її стану: намагалися не грішити, частіше сповідатися і приймати Святе Причастя. Відчуваючи близьку кончину, просили до себе священика для відпущення гріхів і очищення душі. Кожен українець-християнин бажав зустріти цей момент у повному розумі, молив Бога, щоби смерть не була раптовою — внаслідок нещасного випадку. У традиційній поховальній обрядовості українців християнські звичаї тісно переплелися з пережитками давніх похоронних ритуалів, що сягають своїм корінням у дохристиянські часи. Вони були ще досить міцними наприкінці XIX — на початку XX ст. Наприклад, на похороні самогубців або тих, кого вважали відьмами чи упирями, дотримувалися охоронної символіки і магічних дій: вбивали в груди осиковий кілок, кололи тіло шилом, посипали очі або могилу маком, завалювали її камінням чи сміттям. Це повинно було створити штучні перепони для виходу цих мерців та їх «духу» з могили.
У похоронних звичаях українців обряди, які стосуються покійника, переплелися з обрядами, що спрямовані на охорону живих. З одного боку — турбота про тіло і душу померлого, бажання віддати йому належну шану, з іншого — намагання охоронити від покійника членів сім’ї, навіть жителів села, а також домашніх тварин, посіви тощо. У різних етнографічних районах України виконувались похоронні та поминальні обряди. На Гуцульщині, наприклад, на знак того, що в хаті хтось помер, на вікні знадвору вішали білу перемітку, а перед хатою розкладали велике вогнище. Хтось із родичів трубив на трембіті ритуальну сумну мелодію. На Лемківщині до сьогоднішнього дня у вікні хати, де є покійник, ставлять свічку.
Коли людина помирала, то обмити і одягнути її кликали старших людей. В Україні покійників вбирали в новий, а іноді й святковий одяг. На Бойківщині дуже часто жінки зберігали на смерть своє весільне вбрання. На Поліссі мужчин одягали в білі полотняні штани, білу сорочку, на голову обов’язково вбирали шапку, ноги обмотували білими шматками тканини. На Гуцульщині покійника вбирали в новий одяг: чоловіків оперізували вовняним поясом, жінку завивали у перемітку, укривали білим полотном, знімали з неї усі прикраси. Мерцеві-чоловікові клали біля голови шапку, парубкові — крисаню, а дівчині — вінок з барвінку.
У похоронних звичаях українців обряди, які стосуються покійника, переплелися з обрядами, що спрямовані на охорону живих. З одного боку — турбота про тіло і душу померлого, бажання віддати йому належну шану, з іншого — намагання охоронити від покійника членів сім’ї, навіть жителів села, а також домашніх тварин, посіви тощо. У різних етнографічних районах України виконувались похоронні та поминальні обряди. На Гуцульщині, наприклад, на знак того, що в хаті хтось помер, на вікні знадвору вішали білу перемітку, а перед хатою розкладали велике вогнище. Хтось із родичів трубив на трембіті ритуальну сумну мелодію. На Лемківщині до сьогоднішнього дня у вікні хати, де є покійник, ставлять свічку.
Коли людина помирала, то обмити і одягнути її кликали старших людей. В Україні покійників вбирали в новий, а іноді й святковий одяг. На Бойківщині дуже часто жінки зберігали на смерть своє весільне вбрання. На Поліссі мужчин одягали в білі полотняні штани, білу сорочку, на голову обов’язково вбирали шапку, ноги обмотували білими шматками тканини. На Гуцульщині покійника вбирали в новий одяг: чоловіків оперізували вовняним поясом, жінку завивали у перемітку, укривали білим полотном, знімали з неї усі прикраси. Мерцеві-чоловікові клали біля голови шапку, парубкові — крисаню, а дівчині — вінок з барвінку.
Похорони неодружених дівчат і хлопців мали деякі елементи з весільної обрядовості. Померлу дівчину на Бойківщині називали «княгинею», а хлопця — «князем», їх вбирали у весільний одяг, на руку одягали перстень з воску, до правої руки прив’язували весільний рушник. Дівчині розплітали і розпускали косу, хлопцеві до пояса прив’язували червону хустку. Померлій «княгині» серед живих парубків обирали «князя», а «князю» — «княгиню». Під час похорону вони виконували роль наречених покійників, а після — вдівців.
Згідно зі звичаєм, покійник одну ніч повинен був залишатися вдома. Коло небіжчика горіли свічки, в головах біля домовини на столі лежав хліб, стояли миска або горня зі свяченою водою, стелили хустину, клали свячені пахучі трави. Двері в хаті покійного були постійно відчинені. Коли приходили люди, то перш за все вони молились.
У різних етнографічних районах України при покійнику поводили себе по-різному. На Бойківщині та Гуцульщині ще до середини XX ст. зберігався звичай проводити забави при померлому: «грушку», «лопатки» та ін. Це ніби повинно було нагадувати людям, що життя триває, розганяти тугу за покійним. На Поліссі в хаті мерця поводили себе спокійно, не робили нічого зайвого, що могло порушити тишу й спокій
Увечері до хати покійного просили священика відправити панахиду. На Гуцульщині та в деяких інших етнографічних районах коло мерця цілу ніч старші господарі по черзі читали «Псалтир». Біля покійника протягом ночі мусив хтось бути, його не можна було залишати самого.
У день похорону присутні прощалися з покійником, ніби прощали всі його провини. Коли виносили труну з дому, то, за давньою традицією українців, її тричі опускали на поріг. Щоб покійник ніколи не повертався додому, швидко закривали двері, кропили свяченою водою місце, де він лежав, замітали хату або клали сокиру.
На Гуцульщині, перед тим як рушати на цвинтар, на подвір’ї усі ставали на коліна перед домовиною, а родичі померлого прихиляли голови до її повіка. Священик тричі виголошував «прощу», тобто від імені померлого прощався з рідними й близькими. Після кожної «прощі» сім’я покійника роздавала людям «поману» — пам’ятку про померлого (сердаки, сорочки, хустини тощо).
В Україні до кінця XIX ст. існував давній звичай везти покійника на цвинтар саньми, незалежно від пори року. Дещо пізніше труну несли на плечах. На Гуцульщині такий похід час від часу зупинявся і трембіта на довколишні гори сповіщала про цю сумну подію. І в хаті, поки лежав покійник, і під час його проводів на кладовище по ньому «голосили», «йойкали» (Бойківщина).
На кладовищі після панахиди і виголошення священиком «Вічная пам’ять» родичі кидали землю в могилу, подекуди — й гроші. На Гуцульщині на могилі дівчини закопували весільне деревце.
Після поховання влаштовували поминки, ритуальний обід— «комашню», «обід», «горячину» (Бойківщина), «холодний обід», «мерлини», «жалібний стіл» (Полісся). Гуцули робили обід ще тоді, коли покійник знаходився у хаті: ставили на стіл пироги, бринзу, вуджену солонину, м’ясо, калачі. На Бойківщині в першу ніч після похорону годилося не спати, тому влаштовували ігри ще гучніші, ніж при мерцеві.
Поминали покійника через дев’ять днів («дев’ятини»), сорок («сороковини») і через рік («роковини»). Щорічно через тиждень по Великодню, на Провідну неділю, а в деяких регіонах — і на Зелені свята, люди цілими сім’ями йшли помолитися на могили близьких і родичів. Упорядковували могили напередодні. В окремих районах України в цей день на могилах справляли «тризну»: приносили і споживали їжу.
У різних етнографічних районах України при покійнику поводили себе по-різному. На Бойківщині та Гуцульщині ще до середини XX ст. зберігався звичай проводити забави при померлому: «грушку», «лопатки» та ін. Це ніби повинно було нагадувати людям, що життя триває, розганяти тугу за покійним. На Поліссі в хаті мерця поводили себе спокійно, не робили нічого зайвого, що могло порушити тишу й спокій
Увечері до хати покійного просили священика відправити панахиду. На Гуцульщині та в деяких інших етнографічних районах коло мерця цілу ніч старші господарі по черзі читали «Псалтир». Біля покійника протягом ночі мусив хтось бути, його не можна було залишати самого.
У день похорону присутні прощалися з покійником, ніби прощали всі його провини. Коли виносили труну з дому, то, за давньою традицією українців, її тричі опускали на поріг. Щоб покійник ніколи не повертався додому, швидко закривали двері, кропили свяченою водою місце, де він лежав, замітали хату або клали сокиру.
На Гуцульщині, перед тим як рушати на цвинтар, на подвір’ї усі ставали на коліна перед домовиною, а родичі померлого прихиляли голови до її повіка. Священик тричі виголошував «прощу», тобто від імені померлого прощався з рідними й близькими. Після кожної «прощі» сім’я покійника роздавала людям «поману» — пам’ятку про померлого (сердаки, сорочки, хустини тощо).
В Україні до кінця XIX ст. існував давній звичай везти покійника на цвинтар саньми, незалежно від пори року. Дещо пізніше труну несли на плечах. На Гуцульщині такий похід час від часу зупинявся і трембіта на довколишні гори сповіщала про цю сумну подію. І в хаті, поки лежав покійник, і під час його проводів на кладовище по ньому «голосили», «йойкали» (Бойківщина).
На кладовищі після панахиди і виголошення священиком «Вічная пам’ять» родичі кидали землю в могилу, подекуди — й гроші. На Гуцульщині на могилі дівчини закопували весільне деревце.
Після поховання влаштовували поминки, ритуальний обід— «комашню», «обід», «горячину» (Бойківщина), «холодний обід», «мерлини», «жалібний стіл» (Полісся). Гуцули робили обід ще тоді, коли покійник знаходився у хаті: ставили на стіл пироги, бринзу, вуджену солонину, м’ясо, калачі. На Бойківщині в першу ніч після похорону годилося не спати, тому влаштовували ігри ще гучніші, ніж при мерцеві.
Поминали покійника через дев’ять днів («дев’ятини»), сорок («сороковини») і через рік («роковини»). Щорічно через тиждень по Великодню, на Провідну неділю, а в деяких регіонах — і на Зелені свята, люди цілими сім’ями йшли помолитися на могили близьких і родичів. Упорядковували могили напередодні. В окремих районах України в цей день на могилах справляли «тризну»: приносили і споживали їжу.
За померлим носили жалобу, яка проявлялася в тому, що від дня смерті до похорону чоловіки не голилися (Бойківщина). Дівчата на знак смутку розпускали волосся, чоловіки ходили без головних уборів під час жалоби навіть у мороз і негоду, жінки не носили прикрас. Протягом року в хаті не можна було колядувати, щедрувати і взагалі співати.
Сьогодні в Україні відбувається відродження народних християнських обрядів і звичаїв, що пов’язані з народженням і смертю людини, створенням нею сім’ї, вихованням дітей тощо. Важливо, щоб у кожному етнографічному районі, в кожному місті та селі дотримувалися і передавали наступним поколінням свої традиції, які всі разом творять самобутній родинний лад українців. Саме завдяки міцній християнській сім’ї український народ через віки лихоліть зумів зберегти свою національну свідомість, психологію і культуру. Її традиційні демократичні засади повинні бути основою побудови незалежної демократичної держави. Пам’ятаймо слова митрополита Андрея Шептицького: «…слаба та й нещасна така суспільність, що складена з нещасливих родин».
Сьогодні в Україні відбувається відродження народних християнських обрядів і звичаїв, що пов’язані з народженням і смертю людини, створенням нею сім’ї, вихованням дітей тощо. Важливо, щоб у кожному етнографічному районі, в кожному місті та селі дотримувалися і передавали наступним поколінням свої традиції, які всі разом творять самобутній родинний лад українців. Саме завдяки міцній християнській сім’ї український народ через віки лихоліть зумів зберегти свою національну свідомість, психологію і культуру. Її традиційні демократичні засади повинні бути основою побудови незалежної демократичної держави. Пам’ятаймо слова митрополита Андрея Шептицького: «…слаба та й нещасна така суспільність, що складена з нещасливих родин».