Один богатир та поїхав у дорогу. Виїхав у дикий степ, дивиться – лежить над дорогою голова, така розкішна та красива: видно, якийсь вояка поліг у бою з другим. Під’їхав до неї богатир та й каже:
– Ех, воювала ти, буйна, воювала, та й довоювалася!..
– Ні, – каже, – воювала я та й ще воюватиму!..
– А, – каже подорожній, – так ти он яка…
Та взяв під’їхав до чагарника, назбирав дров та й запалив голо¬ву… Дивиться тоді на попілець, де саме лежала голова, – такий гар¬ний, не надивишся. Він взяв та й забрав його в хустину.
З’їздив, куди було треба, приїздить додому, поклав той попіл на лаві та й вийшов з хати. А в нього, в того богатиря, та була дочка, уже доросла. Взяла вона той вузлик з лави, розв’язала та й зачудувалася – таке гарне.
– Ану, візьму покуштую. – Узяла вона на язик того попелу та з того й завагітніла.
Через рік народивсь у неї син, та такий же хороший, як та голова була хороша. От і росте той син. Виріс уже чималий хлопчик. Женуть товар пасти: женуть і діти, й дорослі. Дівчинин хлопець, хоч іще й малий був, дивиться, що женуть і діти, та й собі прохає матері, щоб його відпустила погнати свій товар на пашу. Його пустили. От і пасли вони гуртом, та все якось не було ладу між пастухами: які більші, то менших ганяють та й ганяють завертати, а самі не дуже-то завертають. От тоді той, дівчинин хлопець, і каже:
– Давайте оберемо отамана, котрий нами керуватиме.
Всі з нього сміються – звісно, мале ж воно. А він – на своєму: обирати, та й годі!
– Ну, – кажуть, – як же ми будемо обирати?
– Та так, – каже хлопець, – кожен хай крикне на жаб, що ось гудуть у озері, хай замовкнуть. Кого послухають, той буде й отаманом.
Кричить один, гука другий і так усі поодинці перекричали – і нікого не слухають. От тоді й сміються хлопцеві:
– Ану ж, гукни на їх ти.
Він тоді підійшов до озера та як гукне: «Цитьте!..» – так і заніміли жаби…
От і став той хлопчик отаманом, і такий лад настав між пастухами, що всі не надивуються.
Лежить раз отаман у курені, аж по дорозі йде якийсь чоловік, а кругом шиї йому, чи то Бог так покарав, а чи поробив який лихий чоловік, – величезна гадина обвилася. Отаман і не дивиться в той бік, де чоловік той іде, а сам гука на хлопців:
– Ану, заверніть того чоловіка до мене. Пішли, гукають:
– Іди, отаман кличе!
Той не хоче, а йде своєю дорогою. Прийшли хлопці до отамана:
– Не хоче, – кажуть.
– Підіть, щоб неодмінно прийшов до мене. Догнали, кажуть:
– Грізно звелів отаман, іди до нього.
Тоді подорожній вернувсь, приходе до отамана.
А цей як гукне на гадюку:
– Ступай, – каже, – невіро, в свою сторону, годі тобі християнську кров ссати!
Гадюка впала на землю та й поповзла геть.
– А ти, чоловіче, йди собі, куди тобі треба, більш вона тебе не мучитиме.
А раз якось-то дуже провинився один хлопець перед усіма скотарями.
– Повісити його на коров’яці, – каже отаман.
– Та хіба ж коров’як видерже? – питаються в нього.
– Вішайте, та й годі, – відмовляє отаман.
Повісили… Тоді стали всі свого отамана боятись: «Це він, – кажуть, – і всіх нас може перевішати». А далі змовились утікати від нього. Та тільки куди хто не поткнеться втікати, аж воно вода кругом – не пускає. Нічого робити, вертаються до отамана.
– Ех, – каже, – хлопці, тепер уже нам із вами вкупі доведеться доживати.
Та розіслав по воді повсть, а там розклав вогонь, щоб варити на повсті кашу, потім посідали на повсті та й поїхали водою обирати собі місця, де краще. Ото з тих пастухів і стали перші запорожці.
