Вороги повзучи через ліс підбиралися до маленького мирного містечка. Вони вже вважали містечко своїм, а жителів – рабами.
У лісі збирав гриби хлопчик. Він побачив ворогів, хотів було втекти, але подумав: “Я втечу, а вороги все одно прийдуть в містечко. Краще я їх зустріну тут”. І він дуже голосно, так, щоб почули в містечку, заспівав пісеньку про те, що вороги, немов змії, повзуть через ліс до містечка.
Ватажок ворогів наказав схопити співака, змусити замовкнути і привести до нього. Хлопчика привели, і ватажок запитав, скільки в містечку солдатів.
– Усі жителі – солдати, – сказав хлопчик, – а якщо я брешу, нехай мене рідна земля не прийме.
І тут же увійшов в землю по коліна.
Ватажок спохмурнів, а хлопчик зрадів. Вороги побояться напасти на містечко!
– Скільки в містечку гармат? – насупився ватажок.
– На кожного з вас по гарматі! – відповів хлопчик. – А якщо я брешу, нехай мене рідна земля не прийме!
І тут же увійшов в землю до пояса.
Ватажок почорнів, а хлопчик зрадів. Вороги побояться напасти на містечко!
– Скільки до гармат ядер? – видавив ватажок.
– Скільки зірок на небі! – відповів хлопчик. – А якщо я брешу, нехай мене земля рідна не прийме!
І тут же з головою увійшов в землю.
Ватажок наказав війську повернути назад.
Коли військо повернулося додому, ватажок сказав:
– В містечку не було солдатів і гармат, але якщо там живуть такі хлопчики, то як же захищатимуть містечко дорослі! Земля б у нас спалахнула під ногами!
Солдати здивувалися мудрості свого ватажка і були раді, що живими вибралися з чужої землі.
А жителі містечка на тому місці, де стояв хлопчик, знайшли скромну квітку. Вони назвали її Безсмертником. Цією квіткою вони прикрасили герб містечка. Так хлопчик повернувся додому.