Місце, в якому розташовується нинішній Дніпропетровськ, з давніх-давен було сприятливим для проживання.
У III-IV століттях в 40 км на південь від Дніпропетровська (у с. Башмачка) знаходився один з центрів Готської імперії, а можливо, і її столиця – Данпрстадт. Існували поселення і в межах міста.
В IX столітті (870 г) на нинішньому Монастирському (Комсомольському) острові (нині – в центрі міста) візантійські ченці засновують монастир. Монастир був зруйнований під час монгольської навали, однак з утворенням Запорізького козацтва став відновлюватися.
У гирлі Самари в XI-XIII століттях знаходилось торгово-ремісниче містечко Самар, зруйноване у 1240 р. в числі перших при навалі монголо-татар.
Відродження краю почалося з XVI століття – після становлення Запорізького козацтва та організації нижче по Дніпру.
Так, вже з 1500 або 1550 рр.. відомо поселення Самарь (Старий Самар) на території нинішнього сел. Шевченка (Дніпропетровськ).
У 1688 р. московською владою тут побудована Новобогородицька фортеця, місцеве населення перейшло в сусідні села.
З 1564 р. згадуються козацькі курені в Таромське, яке з 1704 року стало військовою слободою.
З 1596 р. відомо поселення біля переправи через Дніпро – Кам’янка – нині житловий масив Фрунзенський.
Під 1600-му р. згадується Богородицький поселення (на території передмістя – Підгороднього).
З 1648 року відомий хутір Обуха (нині – сел. Кіровське).
У 1635 році польська влада для контролю над переміщеннями неспокійних козаків у першого Дніпровського порогу побудували фортецю Кодак і поставили там гарнізон з найманців. У подальшому фортеця відігравала значну роль в регіоні, була адміністративним центром Кодацької паланки (округи) Запоріжжя. При фортеці з часом утворилася слобода. Зараз це село Старий Кодак на південній околиці міста із залишками земляних валів (фортеця була зірвати після провалу військової кампанії Петра I за умовами Прутського договору з турками 1711 р.). Землі Запорожжя знову потрапили під контроль татар, однак право на зруйнований Кодак і околиці вони незабаром поступилися Речі Посполитої. Контроль над краєм Росія знову знайшла після війни з Османською імперією 1735-1739 рр.. Проте межа з Кримським ханством проходила всього лише в 100 км південніше, що заважало освоєнню краю, однак після війни виникають поселення по Дніпру вище Кодака – Романкове, Тритузне (1740), Кам’янське (Дніпродзержинськ) (1750), Сухачівка (1770). Над Кодаком з’явилося селище лоцманів – Лоцманська Кам’янка (відомо з 1750 р.), хутір Чаплі (з 1760-х), Одинківка (1776). Ще з 1732 р. відомо з. Карнаухівка (територія Дніпродзержинська), а в 1736 р. в гирлі Самари побудований Усть-Самарський ретраншемент (нині – Рибальське).
У 1764 році на частині земель Запорізьких козаків була утворена Новоросійська губернія з центром у м.Кременчук.
Таким чином, до моменту заснування губернського міста, тільки в межах риси сучасного міста Дніпропетровська вже розташовувався ряд населених пунктів: Самар (1500/1550, з 1688 – російська Новобогородіцкая фортеця), Таромське (1564), Кам’янка (1596), Новий Кодак (1650 або 1660), Половиця (1743 або 1747-1795), Лоцманська Кам’янка (1750), Сухачівка (1770), Діївка (1775), Одинківка (1776), Ігрень (1780), Мандриківка (до 1784 р.). Можливо, існує історична спадкоємність: м. Пересечень (IX-XIII століття) – м. Самар (Старий Самар) (XIV-XVII століття) – Новобогородіцкая фортеця (1688-1798).
Катеринослав обігнав зазначені села й містечка тільки на початку наступного століття. В даний час вказані села входять до складу Дніпропетровська, на місці колишньої козацької слободи Половиці знаходиться центр Дніпропетровська.
Легенда
У ті часи від Нових Кодаків до Старих уся гора понад Дніпром була вкрита високим лісом і густими чагарниками, а поміж ті зарості на галявинах росла висока трава і ніколи не косилась, бо людей тоді у слободі було мало, та й зими стояли теплі та короткі: за всю зиму заледве місяць годували худобу сіном. На тих галявах росло дуже багато полуниць. Коли вони достигали, то здавалося, що трава була густо скроплена кров’ю. Коли люди їхали возом через ті галяви, то обіддя на колесах робилися мокрі і такі червоні, неначе обшиті червоним сап’яном. Од цих-то полуниць за давніх ще часів у Січі слободу прозвали Половицею.
Так вона звалася й після того, як Катерина зруйнувала Січ. А після того князь Потьомкін почав розбудовувати Половицю і заснував місто. Нове місто звалося Половицею аж до самого приїзду цариці в Україну, коли його перейменували на Катеринослав.
У 1776 році, на річці Кільчень при впадінні її в Самару заснований нове губернське місто-Катеринослав. Однак, зважаючи невдалого географічного розташування на болоті і, як наслідок, частих повеней, хвороб серед населення, яке встигло досягти декількох тисяч чоловік, проіснував місто тут кілька років.22 січня 1784 видано указ про підставі другого Катеринослава на річці Дніпро. Катеринослав за первинним планом Катерини Другої повинен був стати «Третьої столицею Російської імперії». Офіційно місто було засноване під час візиту Катерини Другої, яка заклала перший камінь у будівництво Преображенсуого собору 9 травня 1787. Катеринослав ж на Кільчені «переведений» на місце сучасного Новомосковська.
Губернські установи під час між 1-м і 2-м Катеринославом розташовувалися в старовинному козацькому містечку Нові Кайдаки, відомому з 1650 р. (зараз частина Дніпропетровська).
Місцезнаходження центру нового Катеринослава (на пагорбі) знову виявилося не дуже вдалим – позначалися труднощі з водопостачанням. І міський центр став поступово «сповзати» на захід, в низину, до Дніпра, де розташовувалася козацька слобода Половиця, відома з 1747 р., коли на пагорбі над нею поселився козак Лазар Глоба і заснував тут сад (нині – парк ім. Глоби, в сов. час – ім. Чкалова). Поступово козацька слобода була поглинена Катеринославом, зараз тут – центр сучасного Дніпропетровська.
Незважаючи на ентузіазм і грандіозні плани губернатора (з 1774 р.) Г. А. Потьомкіна по перетворенню Катеринослава в 3-ю столицю Імперії, після смерті його (в 1791 р.) і Катерини Другої, а також зважаючи на відсутність коштів у скарбниці розвиток міста загальмувалося. З великих підприємств була лише суконна мануфактура, заснована в 1794 році. До 1796 р. в місті налічувалося лише 11 кам’яних будинків (в тому числі палац Потьомкіна) та 185 дерев’яних будинків, в той час як у сусідньому Новому Кайдаки було 239 дерев’яних будинків і мазанок. Населення становило лише кілька тисяч чоловік (до 1804 р. – 6389 осіб).
Одного року вода навесні піднялась на Дніпрі так високо, що залило й затопило усе місто. Тож його перенесли на другий бік Дніпра, при гирлі річки Самари.
У 1796 році Катеринослав за указом нового імператора Павла був перейменований в Новоросійськ.
У 1802 місту повернуто стару назву – Катеринослав.
Населення продовжувало повільно збільшуватися.
У 1873 році на лівий берег (ст. Нижньодніпровськ) прийшла залізнична гілка від Харкова через Синельникове, але тільки через 11 років відбулося відкриття мосту через р.. Дніпро і вокзалу в самому Катеринославі (на правому березі Дніпра). Залізниця зв’язала Донбас (Ясинувата) з Кривбасом.
Завдяки відкриттю в районі Кривого Рогу залізорудних родовищ і вугільних – в Донбасі розпочався бурхливий промисловий розвиток краю та його центру. У місті та його околицях за активної участі французького та німецького капіталу з’явилося кілька металургійних заводів (успішно діючих до цього дня). Локомотивне депо Катеринослава стало найбільшим на півдні Імперії. Місто стало рости за рахунок утворення біля заводів робочих селищ. Населення різко зросла – в основному, за рахунок мігрантів – з 22816 чоловік у 1865 р. до 121 216 у 1897 р.
У цьому ж 1897 бельгійські підприємці запустили в Катеринославі електричний трамвай – 3-й у Імперії після Києва і Нижнього Новгорода. У місті з’являються ряд громадських, культурних і освітніх установ.
На початку XX століття місто продовжувало бурхливо рости, розвивалася промисловість, торгівля, зростало населення.У ході громадянської війни місто неодноразово переходило з рук в руки (денікінці, Нестор Махно)
У 1918-1919 роках місто пропонувалося називати Січеслава.
У 1926 перейменований в Дніпропетровськ – за рахунок розташування на річці Дніпро і на честь одного з діячів комуністичного руху Григорія Петровського (прижиттєво).
Після війни місто було відновлено і знову став одним з найважливіших промислових і наукових центрів.