Всім життя нам підкидає сюрпризи й гостинці,
й ми крутимося, як можемо гуртом, поодинці.
Та все якось починалось. Стою на зупинці –
я до нього в гості хочу, у село Шипинці.
Я тут вулицями бігав ще школяр – хлопчина,
то ж Шипинці – моя рідна, мила Батьківщина.
Змалку бігав до сусідки на перші навчання,
де вчив букви, де вчив цифри та їх додавання.
Ну а потім в шкільний вирій пірнув з головою,
ми вчились і пустували в школі дітворою.
Там знаходив я відповідь на різні питання,
тут зненацька захопило і перше кохання.
І ганяв в футбол з братами біля тітки Каті,
поки сонце не лягало за обрієм спати,
то в поле ми з друзями йшли корову пасти,
там старались з сухих гілок вогнище розкласти
і пекли там картоплини і грали у карти,
та кінчались малі втіхи і знову до хати.
А як гарно було пройти через парк зі школи –
там шикарно та велично – не забуть ніколи.
Потім в армію забрали, в Ленінград занесло,
де старався відслужити і добре і чесно.
Там у тузі рішив твердо – любою ціною –
як повернусь до каштанів, то всі розцілую.
Так і вийшло. Парк мій любий став ще красивіший,
він і зараз величністю людський погляд тішить.
Я пишаюсь своїм селом і не без причини,
бо Шипинська земля наша – мати Буковини!
Шипинці – моє рідне село в Ченівецькій області, село мого дитинства. йому і присвячую.