В одному з гірських селищ жив собі легінь Прут. За що його так прозвали, вже ніхто не пам’ятав. Може, що мав високий гнучкий стан, чи вже дуже спритний був до роботи. Якось забарився Прут, працюючи в горах, і вирішив не повертатися додому,а заночувати в лісі. Стара смерека гостинно простелила ковдру із зеленого моху і вкривала його своїм пахучим убранням. Втомлений хлопець швидко заснув. І якийсь дивний сон йому привидівся. Ніби біля нього сидить дівчина. Вона вся в зеленому, очі в неї зелені, і довга, додолу коса.
Вона лагідно й сумно дивиться на Прута, тихенько гладить його волосся. Щось стиха наспівує.
Прут ніяк не може надивитися на лісову красуню. Та коли простягнув руку, щоб торкнутися її, дівчина щезла. Прокинувся Прут. Тихо-тихо.
Тільки зірки виблискують в далекому небі. Аж дивиться – повисло щось на смерековій гілці й світиться дивним і таким зеленим вогнем.
Підійшов, взяв у руки. А воно й далі світиться.Так тихо й ласкаво.
Між тим щезли зірки, і зажеврілося небо на сході у променях вранішнього сонця заблищала роса. Десь здалеку долетів перший, ще не сміливий спів пташини.
А трохи згодом уже весь ліс ожив. Величезне сонце піддіймалося з-за гір. Здавалося, що не воно підіймається, а сині гори, вклоняючись, дають йому шлях. Задивившись на всю ту красу, Прут забув про свою дивовижну знахідку. А коли глянув, то побачив : на руці лежала звичайна зелена стрічка. Вона вже не світилася : мабуть, згасла з першими променями сонця. Заховав ту стрічку Прут, а про себе вирішив будь-що відшукати красуню дівчину.
Наступного вечора Прут знову не пішов додому. Сховавшись за велику смереку, він чекав на лісову красуню. Розтанули гори в нічній темряві, повисипали зірки на небі… Раптово, наче з-під землі, з’явилася дівчина. Вона, тихесенько відхиляючи віти, йшла до старої смереки. Дівчина присіла на шершаве коріння, що повпивалося в землю, і заспівала. Спочатку тиха, а потім все гучніша пісня полетіла поміж гори.
Далека луна підспівувала дівчині. Захоплена піснею, вона не зчулася, як збоку підкрався Прут. Міцно схопив її і пригорнув до себе. Довга зелена коса змією обвила їх. Прут задивився в ясні очі, і йому здалося, ніби вся краса Карпаських гір злилася в них, глибоких і чарівних. Дівчина все ще перелякано тремтіла в його руках.
– Хто ти?
Ніби не живі, до цього часу злякані вуста ледь-ледь розпустились в посмішці, але мовчали.
-Хто ти? – знову запитав Прут.
Вона схилила голову набік, посміхнулася:
-Говерла.
” Говерла, Говерла…” – прошепотів вітер.
“Говерла, Говерла…” – полетіло ген-ген удалину і затихло.
З того часу майже не приходив Прут додому. Цілими ночами з Говерлою блукав по горах. Кохання, велике й щире, переповнювало
їх серця. Неосяжне, як те синє над горами, воно кликало за собою.
Але потроху перша радість кохання стала затуманюватися. У Прута в долині жила старенька мати. А Говерла не могла піти до людей без дозволу батька, гірського царя.
Тато, почувши про любов Говерли до Прута, розгнівався і прокляв свою доньку. Задрижали гори, загуркотіло, обсипаючись, каміння, застогнали проліски, на шаленім вітру затремтіли. Пішов гомін, страшний гомін по горах:
“Прокляв, прокля-ав!..”
Прибігла Говерла до старої смереки, притулилася до неї й залилася слізьми.
– Смереко-матінко, нема мені долі : занапастив її батько. Не пустять мене гори з прокляттям до людей. А без Прута я загину. Навчи,
люба, що робити ?
Обняла смерека зеленим гіллям дівчину й щось зашепотіла.
– Добре,- мовила Говерла. – Прощавай, смереко, прощавайте, гори, прощавай, мій голубе Пруте. Як неналежатиму тобі, той не буде мені життя тут,- і ступила на край прірви.
Ніби земля розверзлася, так загуло навкруги. Страшенна злива попригинала дерева. Вітер, мов скажений, виламував все на своєму
шляху. Він з розгону вдарявся об гору, виривав дерева, гнав долі насіння і летів до сусідньої гори, одним подихом зрушуючи в долину величезні кам’яні брили. Блискавка на мить освітлювала спотворювані гори. Поламані дерева, що стогнуть поривами вітру, скидалися на страхіття. Вони простягували до вітру свої повикручувані коряві лапи, благали : ” Перестань, пер-рр-е-ста-ань!..”
Аж на ранок вчухла буря. Величне сонце піднялося оглянути Карпати – і здивувалося. На місці старої долини виросла гора. Вона сягала аж до хмар і вітала сонце білою вершиною. А на долині стояли люди, дивуючись новій красуні горі. Тільки в Прута щось тривожно на серці.
Побіг він на гору.
– Говерло, Говерло, де ти ?!
– Це я – гора..- і біла ромашка, всміхаючись, роняє кришталеву сльозинку-росину.
– Так так, це я, Пруте…
Не повернувся Прут до людей. Тільки згодом побігла межи гір гомінка річка. Вона прокладала собі шлях в ущелинах, спадала з стрімких скель і бігла далі, чиста, як сльоза. Бігла швидко, ніби боячись, що не встигне розповісти щось тим величним вічнозеленим горам. І прозвали люди ту річку Прутом, а височенну гору, біля ніг якої в’ється Прут,- Говерлою….Задивилася Говерла в ясні чисті води Прута, а він гомонить до неї, мов розказує про своє вічне кохання.