Легенда про гору Плечі (Рахівські гори)

Над Раховом височить гора Плечі. Одні кажуть, що її тому так називають, що на вершину треба все на власних плечах виносити, бо гора така крута, що кінь туди не вийде. А другі кажуть, що така назва через те, що гора подібна на людські плечі.

Ця гора не така, як тутешні гори в цих місцях. Без лісу й кущів. На ній росте низенька, але густа трава, а в ній — квіти й квіти. За народним переказом, колись давно гора була такою, як усі, — розлогою, з пласкою вершиною, тож на неї легко було вибратися.

Серед зеленого поля стояла собі невеличка дерев’яна хатина. Жила в ній жінка-вдовиця, і була вона босорканею. Хто їй бодай поглядом не вгодив, у того щастя й радість відбирала, на дітей вроки насилала, худобу умертвляла. А хто шанував її, тому допомагала, у лихові зараджувала: дівчині легіня приворожувала, хлопцеві дівчину обирала.

І мала босорканя двох синів-близнюків. Обдарувала їх великою силою: ще хлопчиками були, а вже з ведмедем боролися, а коли парубками стали, дерева з корінням могли виривати. Та були босорканині хлопці чисті душею, ніколи й нікому лиха не робили.

Якось удосвіта розбудила босорканя синів і послала по дрова: — Принесіть по в’язанці, — каже, — та самі не мордуйтеся, а дроворуба пошукайте та у нього й відберіть.

Не сподобалася синам материна наука, але змовчали й рушили в ліс. У лісі й справді надибали дроворуба. Чоловік саме склав дрова у в’язанку й сів перепочити.

— Що маємо чинити?—питає один брат другого. — Забрати дрова—лихо зробити, не забрати — мамі не догодити.
— А звідки вона знатиме? — відповів другий. — Принесемо їй дров, та й по всьому.

А босорканя все бачила: дивилась у відро з водою, і там, наче в дзеркалі, було видно, що її сини чинять. Розгнівалася вона за той непослух і надумала люто їх скарати.

Принесли хлопці в’язанки, а мати вже на порозі чекає, очима їх пропікає:

— Будьте прокляті! — закричала їм. — Вітрами станьте північним і південним, щоб ніколи разом не були, а лише в бійці зустрічалися. Най вам громи та блискавки рідними будуть, а не я!

Тої ж миті брати-близнюки стали невидимими вітрами. Закружляли вони над полонинами, лісами й горами, селами і скелями. Піднімали хмари-тумани, дерева ламали, з громами браталися. У різні боки розліталися, потім один одному назустріч неслися.

Замислили брати-вітри помститися лихій матері. Зустрілися біля рідної хати й почали дути на гору — один із півночі, другий із півдня.
Вийшла босорканя з хати і впізнала своїх синів.

— Синочки, — заблагала, — не робіть цього, бо гору зрушите!..

Та не зважили сини на крик злої матері-босоркані, дули на гору з такою силою, наче велетні плечима напирали. Зрушилася гора, впала на хату й присипала разом з босорканею землею і камінням.

Багато-багато століть відтоді минуло.

А брати-вітри не вгавають: і взимку, і влітку, і навесні, і восени зустрічаються на тій горі, яку люди назвали Плечі. Отож і не ростуть на ній високі дерева, а тільки трава. Шумить влітку трава, хилять свої голівки нечуйвітри. А взимку на вершині завірюхи й бурани.

Люди кажуть, що то вітри снігом присипають свою матір-босорканю. Аби не ожила, людям зла не робила.