Дитяча злість «без причини»: що робити?

ByOliver81

Кві 22, 2010

Буває, що діти починають злитися чи плакати з якогось зовсім маленького, неважливого приводу. І ви ніяк неможете повірити, що зараз ваша дитина дійсно плаче тому, що побачила на вулиці жінку в довгому білому пальто, яка здалася їй “поганою”! Це ж нісенітниця якась! Так у чому справа?

Треба, по-перше, знайти причину. У цьому допоможе також стаття «Дитяча агресія. Причини виникнення». А також:
1. З’ясуйте для себе, у яких ситуаціях, з ким, де дитина поводить себе агресивно. Тоді вам легше буде зрозуміти причини такої поведінки.
2. Навчайте дитину висловлювати свої почуття і потреби відкрито. Гнів та агресивність – це нормальні природні почуття. Головне те, як ми його сприймаємо та виражаємо. Традиційно ми привчаємо дітей затискувати свій гнів та агресивність. І коли ці почуття виникають, дитина навчається їх ховати, відчуваючи сором, провину. Вони накопичуються і потім раптово вибухають. Або ж дитина починає хворіти. Діти завжди (!) хворіють, коли з якоїсь причини не можуть виразити свій гнів чи горе.
3. Встановіть чіткі та незмінні межі поведінки. Упевніться, що дитина розуміє: ворожі агресивні дії не припустимі ніколи.
4. Пам’ятайте, що ваші дії для дитини − основний взірець для наслідування. Ваша поведінка може бути уроком того, як можна одержувати те, що хочеш, не звертаючись до нападів, тиску, погроз, бійок.
Але поведінка – це ще не проблема. Це тільки ключ до проблеми. Якщо дитина поводить себе агресивно − це означає, що загорілося червоне світло. І так само, як і при переході вулиці, вам варто зупинитися і подумати, що дитина переживає таке, що змушує її діяти агресивно.

Спробуйте зрозуміти свою дитину та її почуття. Це не означає, що ви повинні виправдовувати її вчинки. Адже коли ми розуміємо поведінку нашої дитини, ми здатні діяти розумніше, конструктивно і по-людськи, а отже, маємо більше шансів, що вибрана нами стратегія спрацює. Для цього спробуйте стати на її місце. Як би вам сподобалося, якщо б з вами спілкувалися за допомогою нижче перерахованих «прийомів» (а вони вважаються нормальними способами виховання в нашій країні й дуже поширені):

1. Накази, команди
«Зараз же перестань!», «Забери!», «Винеси відро!», «Швидко в ліжко!», «Щоб більше я цього не чув!», «Замовкни!». У цих категоричних висловах дитина відчуває неповагу до себе. Такі слова викликають почуття безправ’я та самотності. Особливо коли дитина має проблеми і намагається поділитися ними з батьками. У відповідь діти звичайно опираються, «бурчать», ображаються, виявляють упертість.

2. Попередження, застереження, погрози «Якщо ти не перестанеш плакати, я піду», «Дивись, щоб не стало гірше», «Ще раз це повториться, я візьму пасок», «Не прийдеш вчасно, тримайся…»
Погрози та попередження погані тим, що при частому повторюванні, діти до них звикають і перестають на них реагувати. Тоді деякі батьки від слів переходять до діла і швидко проходять шлях від слабких покарань до більш сильних, а часом і жорстоких: вередливого малюка залишають одного на вулиці, двері зачиняють на ключ і останній крок – починають застосовувати фізичні покарання.

3. Мораль, повчання, проповіді
«Ти зобов’язаний поводити себе так, як належить», «Кожна людина повинна працювати», «Ти повинен поважати дорослих». Звичайно, діти з подібних фраз не дізнаються нічого нового. Нічого не зміниться від того, що вони слухатимуть це «в сто перший раз». Вони відчувають тиск зовнішнього авторитету, інколи провину, а найчастіше все разом узяте. Справа в тому, що моральні основи і моральну поведінку виховують не стільки слова, скільки атмосфера в сім’ї через наслідування поведінки дорослих, перш за все, батьків.

4. Постійні поради, намагання все вирішити за дитину
«А ти візьми і скажи…», «По-моєму, треба…», «Я б на твоєму місці…». Діти не схильні дослухатися до наших порад. А інколи вони відверто повстають: «Без тебе знаю!», «Тобі легко говорити», «Ти так вважаєш, а я по-іншому».
Кожній дитині властиве бажання бути незалежною, приймати самостійні рішення. Кожного разу, коли ми радимо щось дитині, ми ніби даємо їй зрозуміти, що вона ще мала й недосвідчена, а ми розумніші від неї, наперед все знаємо. Така позиція батьків «зверху» дратує дітей, а головне, не залишає у них бажання розповісти докладніше про свою проблему. Невідомо, чи захоче дитина ще раз вам розповісти про щось важливе. Як часто діти самі приходять до того, що ми перед цим їм радили! Але важливо, щоб вони самі прийняли рішення − це їх шлях до самостійності.

5. Докази, нотації, «лекції»
«Слід би знати, що перед їжею треба мити руки», «Усе через тебе!», «Даремно я на тебе понадіялась», «Завжди ти…». Це викликає у дітей або активний захист (напади у відповідь, заперечення, озлобленість), або нудьгу, подавленість, розчарування в собі і у своїх стосунках з батьками. У цьому випадку у дитини формується низька самооцінка; вона починає думати, що й справді погана, безвольна, ненадійна, нездатна. А низька самооцінка породжує нові проблеми. Спробуйте звертати увагу не тільки на негативні, а й позитивні сторони поведінки вашої дитини. Не бійтеся, що похвальні слова на її адресу зіпсують її.
Подумаймо, а чи добре самим нам жилося б в умовах постійного бомбування критикою з боку найближчої людини? Чи не чекали б ми від неї добрих слів, не сумували б за ними?

6. Обзивання, висміювання
«Плакса-вакса», «Не будь лапшою», «Ну просто бовдур», «Який же ти ледащо!». Усе це − найкращий спосіб відштовхнути дитину і «допомогти» їй розчаруватися в собі. Звичайно, в таких випадках діти ображаються і захищаються: «А сама яка?», «Ну, і буду таким!».

7. Випитування, розслідування, здогадки
«Ні, ти все-таки скажи», «Що ж все-таки трапилося? Я все-одно дізнаюся», «Чому ти знову отримав двійку?», «Ну чому ти мовчиш?». І справді: хто з нас любить, коли його «виводять на чисту воду»? За цим може наступити лише захисна реакція, бажання уникнути контакту.
Утриматися в розмові від запитань дуже важко. І все ж краще постаратися і спробувати замінити питальні речення на стверджувальні. Часом різниця між питанням та стверджувальною фразою може здаватися майже непомітною. А для дитини, що переживає, ця різниця велика: запитання сприймаються як холодна цікавість, стверджувальна фраза – як розуміння і підтримка.

8. Співчуття на словах, умовляння
Звичайно, дитина потребує співчуття. І все-таки є ризик, що слова «я тебе розумію», «я тобі співчуваю», прозвучать надто формально. Може замість цього промовчати, притиснувши її до себе. А у фразах на зразок «Заспокойся!», «Не звертай уваги!», «Перемелеться, мука буде» − вона може почути зневагу до її турбот, відкидання або зменшення її страждань.

9. Ігнорування
«Відчепись», «Не до тебе», «Завжди ти зі своїми скаргами». Дитина − така ж людина, як і ви. І їй так само подобаються ці «виховні прийоми», як вони сподобалися б зараз вам. Тому що вони принизливі. Їх часто використовують «автоматично», за звичкою, тому що так робили з нами батьки. Не зі зла. Та ви не робот! Ви можете самостійно контролювати свою поведінку, не давати автоматизмам брати гору. Одна справа автоматично чистити зуби й зовсім інша − автоматично принижувати свою дитину.

http://mama-tato.com.ua/