На вулицях не пахло весною. Важко вловити перший запах весни. Він з’являється раптово і розноситься легеньким вітерцем між людьми. А потім уже з’являються квіти. Не ті, що ростуть з нагрітої землі. Ні. Їх привозять з теплих країв. Там уже весна. А до нас вона лише надходить. Їх би привезли і влітку, якби у нас повсихали чомусь квіти. Їх би привозили і взимку, так тоді їх там немає. Якби не гроші, їх би викинули на смітник. Ті квіти не пахнуть весною. Вони пахнуть грішми.
А я чую. Навколо так пахне весною. Звідки? Від білих в’язаночків підсніжників, від дитячих тоненьких пальчиків, що посиніли на холоді. Від чобіток, вимазаних лісовим брудом з прилиплим торішнім листям. Від дитячих очей, що забули про все на світі: про весну, проліски, гроші. Її оченята ловили велике місто, неонові вогні, черевички на тоненьких каблучках, шовкові хустки і капелюшки, редикульчики і яскраві колечка. Здавалось підходь і бери ті в’язаночки. Вони не продаються, бо прийшла весна, рання, слабенька, як і оце дівча, що притулилося на розі столичного міста, щоб продати квіточки.
Мені захотілося взяти оту посинілу ручку у свою теплу і повести дівча столичними вулицями.
Торкнувся і зникли чобітки, вимазані гряззю. Золоті черевички сяяли заздрістю. Ще раз – і замість старенького пальтичка- чарівна сукня. Така легка, що війне вітерець і ми попливемо низько над вулицями. Ще раз – і голівку покриває віночок із перлів.
Весно, це ти?
А до мене сміялися щирі очі, повні тепла, радості і вдоволення. В моїй руці її тепла, наче весняний сонячний промінь ручка з маленькою в’язаночкою пролісків.
Дівчинко, ти?
І знову переді мною посиніле дівча на розі вулиці з пролісками в руці жадібно ловить очима місто, перехожих. Я поклав їй у руку грошовий папірець і взяв усі підсніжники. В моїй руці була весна. Куплена? На жаль.
Гнат Стеценко, Київ-Новосибірськ,1963-2009роки