Зимове небо лило сльози. І біла земля, вмившись, не гарніла, а навпаки, розквасилась. Під ногами чавкало, чавкало, а з неба лило і лило. Тільки під дахом затишно і пахне базаром. Зовсім немає того гаміру, який завжди буває на базарах. Не ті часи… Може й правда.
Очі Михасика бігають по барвистих рядах фруктів, мої очі трішечки вище. По лицях продавців. А материні, заклопотані очі , зовсім не бігають. Вони повні смутку.
Як мені, то отой гранат зовсім не потрібен, не його збирався купувати. Ну, навіщо він мені здався. Хай за безцінь віддають, хай даром дають – мені байдуже. Прожив я без нього піввіку і ще проживу. Без гранату не вмирають.
А маленький Сашко вмирав. Не тому, що не було гранату,зовсім ні. І не допоможуть йому ні ліки, ні апельсини, ні мати, ніхто. Ніякі гранати.
Ніхто не вірить у смерть. І першою мати. Вона так шукає соломинку, за яку можна було б схопитися. Вона не може уявити, що вже немає тої соломинки.
-Лікарю, лікаре… хіба таки не можна, аж тим же ( і вона оглянулася навкруги) допомогли, бачте які веселенькі бігають. Лікаре, га?
У двох душах клекотіло горе. Ніщо, ніяка злива: ні ота, що й взимку ллє з неба, ні перша весіння, ні материні сльози – ніщо не загасить отого горя. Час. Той один спроможний.
– Щоб йому з’їсти, кислого просить, – звернулася мати до лікаря.
– Було б добре гранат
– Г р а н а т..- перепитала мати. Прикусила нижню губу, приклала пальця до рота і напружила скроні. Не пригадувала. Ні. Не уявляла, який то гранат. Бо ж у селі їхньому пшеницю сіють, буряки цього року добрі вродили, а от гранати…, що воно таке, не уявляла мати.
Зрозумів лікар материну ніяковість.
– Гранати, це такі…, ну, розумієте, схожі на квасні буряки, тільки в середині кисленькі, іноді трохи солоденькі зернятка, на базарі продають грузини.
Закивала мати головою, взяла за руку меншого Михасика і мерщій на базар шукати отих гранатів. Здавалося їй, що немає кращих ліків за гранати. Ось з’їсть їх Сашко і стане йому краще.То й прийшла жінка з турботливим поглядом і хлопчиною в яскраві ряди базару шукати отих гранатів. Чи думала вона колись, сидячи на буряковій плантації пізньої осені, коли ланка «кінчала буряки», що є на світі гранати.
– Мамо, ма..ось вони..гранати,- зрадів Михасик.
В ряду на лавці лежали невеликі, зовні не дуже красиві оті гранати, дійсно схожі на квасні буряки. Один розлуплений надвоє. Для показу.
– І справді зернятка, мамо, як кісточки з ягід,- не вгамовувався хлопчик.
– Дайте мені ось цього,- простягнула обережно руку мати.
– Бери, какой на тебя смотрит, кушай, гранат хороший,- заторохтів той, з чорними вусами, на котрого дивився я.
Мати обережно поклала гранат на вагу.
– Давай рубль и бери гранат
Жінка полізла в гаманець, а Михасик простяг руку до купки гранатів.
-Мамо, і оцього, і оцього,- продовжував хлопчик.
А мати стояла, прикусивши губу, з налитими слізьми очима. Я бачив, як тряслись її руки, коли вона шукала того рубля.
Чомусь і мої очі змокріли. А той, що з чорними вусами, узяв два найкрасивіших і простягнув Михасикові.
– Бери, это от моего Гиви, бери, бери.. тебя как звать?
– Михасик
– Так мы тески. А я Михаил, тоже Михасик, только большой и с усами.
Коли я вийшов з-під даху базару, на мене війнуло сирістю, під ногами чавкотів сніг з водою і міським брудом, а з неба, із-за хмар пробивалося сонце.
Сонце? Чому ти одним світиш так, що родять гранати, а іншим – буряки? Сонце, ну скажи мені, сонце. Сонце мовчало. Воно спокійно віддавало свої промені землі і мені. А їх так потрібно було Сашкові. Ось з’їсть він того гранату і стане йому краще.
Гнат Стеценко, Київ, 1964