
В день Навечір’я Богоявлення господар із синами брався наводити лад у своєму господарстві. Після вечірнього освячення води господар знов ритуально вносив до хати (винесеного на Новий рік) дідуха й поміщав на покуті, а господиня ставила кутю та вар. Потім надливали в посудину з простою водою води освяченої й приступали до окроплення дому. Для цього йшла ціла процесія: батько з кропилом-колосками дідуха, мати з свяченою водою, а діти несли паляницю (нею накривали посудину з водою) та крейду. Всі були в чистому, святковому вбранні. Годилося не лише окроплювати водою страви, речі і приміщення, але й малювати на них хрестики крейдою (остання вважалася оберегом від злих сил). Крейдяні “хрещення” ставились і на куті, варові, книші та паляниці. Після освячення дому процесія направлялась по всьому господарському обійстю, а хрестики ставили на всіх дверях, одвірках і воротах.
Перед самою вечерею знову окроплювали хату свяченою водою та обкурювали зіллям. Далі господар заміщував кутю (з маком, медовою ситою, горіхами), набирав її у ложку й, ставши перед вікном або на порозі, закликав мороз (бурю, вовка) куті їсти. Взамін, щоправда, просив не зашкодити людям, полям, посівам і худобі. В деяких регіонах при цьому приказували, звертаючись до злих сил: “… не дамо вам Святої вечері… будьте голодні, холодні, неприкаяні. Згиньте з голоду…”. Звідси, вважається, й походить назва “Голодна кутя”, а тому родина, сідаючи за стіл, вже не продмухує свої місця.

Після вечері господиня брала залишки святочних страв (інколи збирали залишки ритуальної їжі з трьох Святих вечорів 6.01, 13.01, 18.01), змішувала їх з борошном та сіном і господар частував ними домашню живність. А парубки бралися “проганяти кутю”: “Геть кутя з покутя, а ти, узвар, йди на базар”, – при цьому стукали макогонами по воротах, розбивали горшки та тричі стріляли з рушниць, проводжаючи цим душі померлих, щоб не зосталися між людьми і не зашкодили живим. У Богоявленський сочельник, за народним звичаєм, дівчата пекли пиріжки й виходили морозним вечором кликати долю (свого нареченого), а батько міг присмалити дітям чуба, “щоб вовка не боялися”.
В дохристиянських ритуалах обряд “Голодної куті”, перш за все, спрямовувався на випровадження злих сил (Зими) із осель і поселень та закликання заможності, здоров’я і достатку (Весни).

Загалом же вважається, що в Богоявленську ніч Небо відкривається і чого в нього просили те й збудеться, тому годилося зустрічати свято благоговійно з молитвами. Пасічники на голодну кутю ловили або купували щуку, висушували її голову й підгодовували нею бджіл.
Наступного дня – 19.01 святкували Святе Богоявлення, Хрещення Господа, яке в народі ще називали Водохреще або Йордан. Це свято було встановлене на згадку про чудесне Богоявлення Пресвятої Трійці на р. Йордан в Зайоранській пустелі, де проповідував та охрещував пророк і предтеча Іоан Хреститель. Саме сюди прийшов із Галілеї Ісус Христос, коли йому виповнилося 30 років. Тоді Іоан сказав: “Оце Агнець Божий, що на Себе гріх світу бере!”
Охрестившись від Іоана, Ісус вийшов із священних вод р. Йордан, розкрилися небеса і побачив Іоан Духа Святого, котрий сходив як голуб на Ісуса Христа, а голос з неба промовив: “Це є Син мій улюблений, в Ньому Моє благовоління”. Таким чином була явлена Пресвята Трійця – Єдиний Бог у трьох Особах: Бог Отець, Бог Син і Бог Дух Святий. Богоявлення відбулося при хрещенні Спасителя і це свідчило, що Він відкрито і всенародно розпочав своє служіння для спасіння світу. Адже до цього Христос був невідомий народові. Богоявлення також засвідчило початок утвердження Нового Завіту.
Початок вшанування Богоявлення відноситься до перших віків нової ери і сьогодні є одним із найбільших двунадесятих християнських свят. Після урочистої церковної служби, люди збиралися на льоду навколо “йорданів” (її готували зарані) й священики звершували “велике” освячення води (там, де не було поблизу водоймищ, це робилося в великих церковних чашах). При цьому горіли свічки, а в воду занурювали церковний хрест. Вважалося, що в цю мить вся нечиста сила випускає із води і мерзне на берегах, аж поки жінки будуть прати брудні речі (тому господині подовше після Водохрещі не йшли до річки прати). Потім освяченою водою окроплювали всіх присутніх та воду в посудинах, які люди принесли з собою. В йорданських ополонках проводили купелі окремі особи та інколи окунали туди важкохворих людей. В деяких регіонах священики пускали на воду дерев’яного хреста і окремі сміливці кидалися, щоб першими його впіймати. Дівчата та молодиці вмивались в йорданських ополонках та обтирались червоними крайками. Все відбувалося в урочистій атмосфері (люди раділи, вітали один одного зі святом, випускали голубів та стріляли з рушниць). Насамкінець парубочі гурти билися навкулачки, щоб визначити, кому дістанеться “орден” – “йорданський хрест” з льоду.
Принісши додому посудину з освяченою водою, господиня давала усій родині зкуштувати цієї святині, а потім домочадці, розвівши її з хатньою водою, вмивалися нею, промивали очі та вуха (для зору та слуху). Цією ж розведеною водою окроплювали хатні приміщення і речі, а також всі господарські будівлі й домашню живність. Трішки води ставили у стебник для бджіл, а в теплу пору року виставляли її посеред пасіки. Використовували хрещенську воду і при початку весняних посівів та отеленні корів. Певну кількість хрещенської води відливали в пляшечку й зберігали протягом року на покуті біля ікон.
Відомості про цілющість хрещенської води зберігались від перших віків після Різдва Христового. Ще у IV ст. Іоан Золотоустий писав: “Христос хрестився і освятив природу воду, і тому на свято Хрещення усі, почерпнувши води опівночі, приносять її додому і зберігають увесь рік. Ця вода не псується довгий час”.

Після Богоявлення, вважалося, зима повертала на потепління: “Тріщи не тріщи, а вже минули Водохрещі”, й завершувалися Різдвяно-новорічні святки. Вважалося, що попіл з печі (який збирався за весь період свят) не можна зберігати навіть у дворі, тому його виносили увечері на Водохрещі за межі садиби (до річки).
В деяких регіонах на завершення свят парубки співали господареві величальних пісень. Як от на Буковині:
Гей, ти, пане господарю,
В тебе в дворі, як у раю:
В тебе верби груші родять,
В тебе дочки в злоті ходять…
Гей, ти, пане господарю,
Щасти, Боже, із Йорданом…
Наступного після Водохрещ дня (20.01) люди справляли “посвятки” – тобто переходили до звичайного трудового ритму. Остаточно роздавались тваринам ритуальні продукти з покуті й планувалась робота по господарству. Господині діставали свої починки (полотно, нитки й ін.), які перед Різдвом ховалися подалі від гріха, “щоб лихий ниток не плутав”. З посвяток (20.01) вже знімались табу на відвідування корчми чи шинку, які діяли в Свята (“бо вода не посвячена”). Також жінкам вже дозволялося ходити по воду, чого вони не могли робити в свята.

І все ж на Предтечу хоч люди й готувалися до господарських справ, розпочинати в цей день важливу роботу не годилося. Це був, свого роду, ритуальний перехід, а тому казали: “Прийшов Предтеча і забрав свята на плечі”.
Подібний перехідний характер мав і наступний “Різдвяний день” 21.01, або як ще казали “Пів-Івана”, коли де-інде влаштовували колективні застілля – “проганяли свята”.

В деяких регіонах України вшановували перший після Водохрещ понеділок (у 2005 р. – це 24.01). Цього дня вживали переважно пісні страви, хоча й дозволяли собі трохи горілки, приказуючи: “Святий понеділку, не сварись на мене, що я п’ю горілку”. У церквах цього дня (24.01) згадували прп. Феодосія Великого та чудотворної ікони Богородиці – Єгипетську й Єлецьку.

За народними спостереженнями сніговий “Тетянин день” – на дощове літо, а сонячний – на ранній приліт птахів.
В народному календарі кінця січня люди також виділяли день 28.01, який звали “Отдання” або “Видення“. Вважалося, що в цей день слід бути обережними, щоб чаклуни, які можуть “давати даннє”, не наслали на людину біду чи хворобу. Бо саме цього дня можна було цього навчитися. І тому протягом віків люди виробили чимало ритуалів, щоб повертати назад “даннє” та відробляти всякі злосчасні наслання з допомогою молитв і

29.01 віруючі згадують і поклоняються веригам (кайданам, оковам) Святого апостола Петра. З-поміж табу на Петра-Вериги було чи не єдине: не годилося в цей день прати білизну. За прогностиком з цим днем пов’язували закінчення зими: “З Петра-Вериги чекай відлиги”.
Матеріали підготував Гурбик Андрій Олександрович
к.і.н., ст. науковий співробітник
Інституту історії України НАН України
к.і.н., ст. науковий співробітник
Інституту історії України НАН України