Легенда: Чому кує зозуля?

Давно те було. Не знаю, правда, але колись розповідали старі люди, нібито справді таке було.
Пішли якось дівчата до озера купатися. От накупалися, стали збиратися додому. Коли ж в одної одежі нема. Дівчата зібралися і пішли собі, а вона все ходить по берегу та ту одежу шукає. Шукала-шукала — вже й смеркати почало.
— Ну, — думає, — не інакше, як хто з парубків заховав. Давай тоді вона на весь берег просити-кричати:
— Якщо ти, — каже, — старий, батьком зватиму, як молодий, жінкою тобі стану. Віддай одяг!
Коли ж то вилазить вуж з-за корча:
— Іди бери, — каже, — он там в корчах твій одяг лежить, але на Петра прийду за тобою. Будеш мені за жінку.
Прийшла дівчина додому, розповіла про все матері, а сама ще й рада, що так легко відбулася. А мати почула та й зажурилась.
Почали вони з того дня всі шпарки в хаті забивати та глиною замазувати, щоб ніде вуж не проліз. А на той день, коли вуж вже мав прийти, позачиняли усі двері, позабивали ставні на вікнах, одну тільки шпарину маленьку залишили, щоб видно було, що на дворі робиться. Сидять у хаті, навіть носа на двір не показують. Коли це чують — гуде щось. Вони кинулись до шпарки, аж бачать — котиться шляхом велетенський клубок вужів і прямо до них у двір.
Навалилися непрохані гості (свати) на двері, засувки тільки «брязь» — і попадали, а вужі вже в хаті. Оточили дівчину з усіх боків і повели з собою прямо до криниці.
Що було робити бідолашній? Йде вона, а сльози з очей так і ллються. Та біля криниці один з найкрупніших вужів раптом перетворився на гарного хлопця і простягнув до дівчини руки. Як побачила вона красеня-парубка — про все забула і погодилась стати йому дружиною.
Пройшов час, народилось у них двоє дітей: хлопчик та дівчинка. І все було в них добре, та молода дружина вужа дуже хотіла провідати свою матір, побувати в батьківському домі. От і стала вона просити чоловіка, щоб відпустив її погостювати.
Вуж погодився, але попередив, що як захоче додому повернутися, щоб підійшла до криниці і крикнула: «Вийди, Іване», то він і припливе за нею. А ще наказав, щоб нікому про це не розповідала. *
От прийшла молодиця до матері із своїми діточками. А мати така рада, ходить коло неї та все розпитує: і як та живе, і чи добрий у неї чоловік. Дочка й каже, що чоловік у неї дуже добрий, і живуть вони багато, і все в неї є, чого тільки душа бажає.
Та стара баба не хотіла вірити, що дочці добре живеться із чоловіком-вужем. Ото ж коли дочка заснула з дороги, баба до онуків.
— Чого ж то, — питає, — ваш батько з вами разом не прийшов, а пустив вас самих?
Хлопчик, потупивши очі, мовчав, а дівчинка і каже:
— Не можна нашому татові до вас іти, бо його тут вб’ють, адже він вуж. Зараз він десь чекає, коли мама покличе, щоб він забрав нас знову додому.
— А як же, дитинко, можна вужа якось кликати?
Забувши про наказ, дівчинка відмовила:
— Можна. Треба тільки підійти до криниці і сказати: «Вийди, Іване», він і випливе з води.
Ото рано-ранесенько, ще й сонечко не вставало взяла баба сокиру і пішла до криниці. А як крикнула: «Вийди, Іване» — вуж тут же і виліз. Гепнула стара сокирою і відвалила голову вужеві.
А дочка встала, хутко повмивала дітей і зібралася вже йти. А матері в хаті немає. Кликала вона її, кликала, та дочікуватися не стала, видно, душею щось лихе відчула — пішла до криниці. і стала кликати чоловіка. Не з’являється вуж, тільки вода червоною-червоною стала.
Зачерпнула вона тієї води у долоні і відразу дізналася, яке лихо сталося. Не могла вона пробачити матері, того, що та накоїла, а більше йти з малими дітьми було нікуди. У розпачі вона перетворила свого сина на соловейка — за його золоті слова дала голосочок, як срібний дзвіночок. Дочку зробила гадюкою, щоб та й сама батьківського життя скуштувала. А сама ж злетіла сивою пташкою, на весь світ жалем затужила-закувала.
З того часу зозуля літає, ні дітей, ні хати не має. Соловейко й тепер людям насолоду своїм голосочком приносить, а гадюка щовесни линяє, шкіру з себе скидає, сподівається, що матір її вже простила — і вона знову може стати людиною. Вона ж бо не знає, що мати й сама зозулею стала і тепер вже, якби навіть і захотіла, то не зможе її простити.
Зозуля ж літає та все кує, чоловіка-вужа до себе кличе, а на свято Петра вертається до неї колишня пам’ять. Пригадає, що чоловіка вбито, та й замовкне