У печерах Києво-Печерської лаври покояться мощі святого, ім’я його – Ілля Муромець. Відомо, що в пре-хилого віку прийшов він у монастир і став ченцем, що він був великий на зріст і що рука його пробита списом. За переказами, тобто по расска-зам, що дійшли до нас від наших пред-ків, святий Ілля Муромець – це той самий богатир, про яку складено стільки билин.
Під древнім містом Муромом, в селі Карачарова, народився хлопчик, міцний, великий – словом, богатир. Дали ім’я йому – Ілля. Раділи на нього батьки, дивувалися сільчани – та тільки недовго. Напала на хлопчика чорна хвороба, віднялися у нього ручки-ніжки, не міг він і кроку ступити, не міг навіть іграшку в руці утримати. Чим тільки не лікували батьки первістка свого, якими травами не поїли – нічого не допомагало. Подовгу на колінах молилася мати: просила пробачення за гріхи свої, просила зцілення синочку. Йшли роки. І ось уже юнаком став Ілля.
Особою прекрасний, в плечах могутній, але – нерухомий. Дуже сумував він, що сиднем сидить, нічого робити не може, що тягар він для батька з матір’ю. І щоб не задавили печаль і відчай, багато молився Богу. Молився і відчував, як пом’якшується горе, як легше стає на душі. Одного разу, в свято Преображення, матушка з батьком пішли в церкву. Ілля, як зазвичай, сидів на лавці під образами і, дивлячись на мерехтливий вогник лампадки, виголошував про себе молитву. Раптом хтось постукав у віконце.
– Люди добрі, пустіть Христа ради страннічка.
– Радий би впустити тебе, мила людина, та встати не можу. Каліка я, ось вже тридцять років і три роки сиднем сиджу.
Але мандрівник наполегливо просив:
– Впусти, рідний, відчини двері …
– І радий би, та нерухомий я, – знову відповів Ілля.
Але дивовижний мандрівник всі наполягав на своєму.
– Встань, Ілія, – наче заклинання, повторював він.
І так велика була сила слів, що Ілля, як уві сні, підвівся, дійшов до дверей і штовхнув її рукою. А коли повертався назад, до крамниці, з образу Спасителя поглянули на нього ясні добрі очі. Тільки тут усвідомив Ілля, яке диво сталося з ним: і руки, і ноги його стали живими і слухняними! Мандрівник цей був дідок у чорному одязі, тільки от очі в нього, як у юнака, веселі, променисті, і сам він весь сяяв і лучілся веселощами, радістю.
Увійшов він, перехрестився, в пояс поклонився і сказав: – Не даси чи, молодець, водиці напитися?
Ілля, не сміючи повірити в диво, дійшов до дерев’яного відерка, приніс старичкові попити. Але той, посміхаючись, сказав:
– Випий спочатку сам ковточок.
Ілля зробив ковток – і відчув себе зовсім здоровим. З подивом дивився він на мандрівника.
– Випий ще ковток, – все так же посміхаючись, мовив дідок.
Ілля слухняно випив приємною солодкуватою води і відчув у собі велику силу.
– За твою терпеливість і віру зцілив тебе Господь, – сказав мандрівник. – Будеш ти захисником Русі святий, віри нашої православної. І смерть тебе в бою не наздожене.
Ілля Муромець.
Хто він, цей російський богатир, в ім’я чого робить свої подвиги? Про нього складено билин більше, ніж про всіх інших богатирів. Могутній і справедливий, Ілля – старший на заставі богатирської. Дрімучі непрохідні ліси стояли в давнину між Північно-Східною Руссю – Володимиром, Суздалем, Ростовом – і Подніпров’ям зі стольним Києвом. У Київ добиралися, об’їжджаючи лісу, їхали до верхів’я Волги, звідти до Дніпра і по воді до Києва. Але ось до середини XII століття з’явилася в лісових нетрях дорога. Вона вела прямо від Оки до Дніпра. Дорога ця була набагато коротшою, але й набагато неспокійніше колишньою. Розбійники грабували і вбивали подорожніх. Безліч хрестів вздовж дороги вказували на могили тих, хто залишився тут навічно.
Про такому хресті говорить князь Володимир в билині «Ілля Муромець і Соловей Розбійник»:
А у тієї чи є у Грязі-то Чорної,
Та у славній біля річки у Смородини,
А у того чи хреста у Леонідова
З олова сидить Розбійник, Одіхмантьев син.
У ці часи Русь розоряють вороги і зовнішні, і внутрішні. В межі її раз у раз втручаються іноземці. Князь Володимир нарікає:
Як у славного у городд Чернігова
Нагнати тут сили багато-множечко.
Те піхотою ніхто не походжав,
І на доброму коні ніхто нехай не проезжівал.
Перешкоди на дорозі були загрозою не тільки для самотніх подорожніх. Вони шкодили самому Київському державі. Журилися князі, але впоратися з цим злом їм було не під силу. Саме цій прямоезжие дороги їде богатир Ілля Муромець у стольний Київ-град. Йому Русь зобов’язана позбавленням від Солов’я Розбійника, що сидів біля річки Смородини.