З давніх часів наші діди і прадіди розказують нам історію про річку Либідь.
Річка Либідь пішла від сліз дівчини Либідь, дочки Київського князя. Вона була чудова, як майське сонце. З усіх країв світу з’їхалися молоді лицарі, князі й королевичі просити її руки. Та княжна й знати, й чути не хотіла про весілля.
— Не піду та й годі, — казала вона всім.
Лицарі й королевичі хотіли звабити княжну своїм багатством, хоробрістю і не один поклав голову, щоб сподобатися, та ніщо не допомогло. Королевичі порадились між собою, здвигнули плечима, припоясали булатні мечі, сіли на своїх вірних коней і роз’їхалися.
Пусто і сумно зробилося в княжому палаці, не стало ні хоробрих рицарів, ні прекрасних королевичів. Княжна, як горличка в квітці, сиділа в своєму опустілому теремі. Може, й хотіла б, щоб хтось приїхав, та ніхто не показувався.
Пройшло кілька літ. Помер князь, княжна мусила вибиратися із палацу. Вона побудувала собі хату за Києвом й жила в ній одна-одненька. Дні й ночі плакала. З цих сліз і пішов струмочок, який і називається Либідь.
Гора, на якій жила княжна, зветься тепер Дівич-Горою.