Там, де нині село Фанчиково (Виноградівському район, Закарпатської область), колись була заросла терном та глодом низина. Це був справжній рай для лисок та зайців. Раз або двічі на рік сюди на лови приїжджали компанії великих панів, а іншим часом звірина жила собі вільно.
Неподалік від Малої Тиси було величеньке поле, заросле очеретом, осокою та оситняком. В народі поле називалося Дубітово. Сотні, ба й тисячі диких гусей та качок з року в рік тут гніздилися, ніхто їх не тривожив. Вузькими стежечками, що проклали собі самі, бігали між високим очеретом бугайці, чаплі, а в час багатоголосого жаб’ячого концерту поважно, гідно, наче пані по своєму маєтку, походжали червононогі бузьки.
Спливали тисянські води, минали роки. Людей більшало й більшало, орних нив не вистачало на всіх. Тож настав кінець цьому неторканому місцю. Люди відвели каналами воду, і ніде стало раювати водному птаству. Крок за кроком Дубітово перетворилося на орну землю.
Люди орали, волочили, засівали, збирали врожай. Найважче було боронувати. Аби краще подрібнювати торф’янистий ґрунт, на борону треба було поставити тягар. Зазвичай на борону клали затверділе велике груддя. Однак воно швидко дробилося. А каменя в околиці не було.
Але сталося так, що у глухому місці, куди лишень за великих повеней досягали води Тиси, один ґазда знайшов у багні великий камінь. Був він такий важкий, що двоє чолов’яг заледве витягли його з ями. Камінь виявився не зовсім звичайним — наче хтось його обтесав, надавши дивної форми. Коли з нього зчистили багнюку, стало добре видно, що камінь нагадує живе звірятко. Правда, ноги були відбиті, голова понівечена. Довго роздивлялися фанчиківці й зійшлися на тому, що то коза, яка чомусь скам’яніла. На голові добре впізнавалося місце, де колись були роги.
Почудувалися люди на незвичайний камінь, та й забули про нього. Тільки ґазди, що боронували на Дубітові, згадували про кам’яну козу. Клали її на борону, щоб по роботі скинути на узбіччя, звідки її сусід візьме при потребі на своє поле.
і мандрувала кам’яна коза на боронах по всіх дубітівських нивах роками. Взимку відпочивала десь під снігом, і так до нової весни.
Та якось навесні приїхав до Фанчикова дивно вбраний чоловік. Мав довгі панчохи, шкірянку з кістяними ґудзиками, а на голові капелюх із пір’ям. Щось говорив незрозумілою мовою, та що хоче гість, чого, власне, тут шукає, фанчиківці так і не зрозуміли. Лише за кілька днів, коли той перейняв кілька слів, з’ясувалося, що прийшов він аж із Тіролю. А прийшов тому, що вичитав зі старих книг, ніби десь у цих краях має бути витесане з каменя зображення кози. Люди підсміювалися з дивного пана, який заради каменюки таку дорогу зміряв. Зійшовшись на тому, що він просто божевільний, сказали йому, що такий камінь якраз є у Фанчикові.
Як зачув таке чужинець, аж очі йому заблищали:
— Де, а як до нього йти? — скрикнув.
А люди підсміювалися:
— Там, на Дубітові! Недалеко від води! Давно вже там! Щонайменше десять літ минуло, як ту козу тягаємо на боронах!
Показали чужинцеві, де шукати, і він підстрибом подався туди.
“Божевільний, таки божевільний!” — сміялися фанчиківці, але з цікавості подалися слідом.
Кам’яна коза якраз лежала на бороні одного ґазди. Чужинець із допомогою двох селян обережно зняв її, оглянув із лівого боку, перевернув, знову оглянув, простукав її. Очі йому палали, наче в гарячці, руки тремтіли. Зішкріб із кози залишки багнюки — за вухом, на чолі, з місця, де колись були роги. Довго роздивлявся козу. Озираючись на присутніх, витирав спітніле чоло і щось пояснював. Було це справді кумедно. А коли вийняв ніж і турботливо обшкріб усю багнюку під хвостом у кози, то вже було сміху, що аж за животи люди бралися.
Але сміх урвався, коли чужинець по кількох марних спробах таки знайшов якусь щербину у камені й вийняв звідти маленького ключа. Турботливо обчистив пальцем ключика, сунув його у виявлений отвір, ударив п’ястуком і…
Тепер уже ніхто не сміявся. Важке тіло кам’яної кози різко здригнулося від удару, тріснуло по всій довжині й відкрилося, наче скриня. Але це вже було для селян занадто. Втекли з ляку-переляку.
Тільки декотрі, найвідважніші, лишилися, вражені видовищем: нутро кози було вщерть наповнене золотими грішми. Монети блищали, аж очі розбігалися. Чужинець дав кожному по монеті, решту золота швидко зібрав у мішок і зник у недалекому лісі.
Ще й потому фанчиківські ґазди брали кам’яну козу тягарем на борони, але була вже залегка. Незабаром вона зносилася.
— Стратила вагу! — зітхали селяни і сумно похитували головами.