В селі Люча Косівського району Івано-Франківської області є гора Палита. На ній невелике, але дуже глибоке озеро, яке називають Лебединим.
Старі люди приказують, чому воно дістало таку назву. Було то дуже давно. Під горою Палита стояла невелика хата, в якій жив чоловік-удовець з дочкою Марічкою. Одного разу в село ввійшли татари, різали, вбивали, грабували людей. Упоравшись у Лючі, надвечір задумали татари перейти ліс на Палиті і піти на інші села. І коли підійшли під гору, побачили хату чоловіка, про якого у нас ішла мова. На своє лихо з хати вийшла Марічка. Вона була дуже гарна.
Татари сказали, щоб вона збиралася і йшла з ними. Буде їм за проводиря. Вона плакала, просилася, але це не помогло. Вони стали погрожувати, що тата вб’ють, хату спалять, а її заберуть силою. Щоб врятувати батька, Марічка пішла з татарами, була проводирем у них.
Вона добре знала ліс на горі Палита і дорогу в сусідні села. Привела татарів до озера (воно тоді ніякої назви не мало).
Це було зимою, озеро замерзло. Марічка сказала, що хоче відпочити і трохи погрітися коло вогню, посидіти в лісі. Татари послухали її, розклали ватру, бо й самі хотіли погрітися. Вони не знали, що під ними озеро, бо на льоду був сніг. Розклали великий вогонь, лід провалився, всі пішли на дно, і Марічка з ними.
Батько пішов слідом за татарами. Коли прийшов над озеро, зрозумів, що сталося, бо далі на снігу ніяких слідів не було.
Марічка врятувала багато сіл від диких татарів, а сама загинула.
Батько тужив, плакав, кликав Марічку. Одного весняного дня стояв він коло озера і плакав. І раптом побачив, що з глибини озера випливла біла лебідка. Це була душа Марічки. Батько вже нікуди не йшов від озера, а стояв і дивився на ту лебідку.
І так він там і закам’янів, перетворився на камінь. І дотепер стоїть той камінь коло Лебединого озера на горі Палита.
