Підляшшя – історико-етнографічна область, що займає територію між Холмщиною на півдні й р. Нарвою на півночі, Мазовією (Польща) на заході та Волинню і Поліссям на сході. Назва Підляшшя походить від слова «лях» (земля, що розміщена біля ляхів). Підляшшя разом з іншими українськими етнічними землями – Холмщиною, Посянням і Лемківщиною входить сьогодні до складу Польщі.
У IX-X ст. територія Підляшшя була заселена в основному східнослов’янськими племенами – древлянами, бужанами і дреговичами. 3 X ст. Підляшшя входило до складу Київської Русі і становило західну частину Берестейської землі (з XII ст. – Дорогичинської землі). Після приєднання в 1238 р. князем Данилом Галицьким Дорогичинської землі, Підляшшя перебувало у складі Галицько-Волинського князівства.
У період занепаду Галицько-Волинської держави литовські князі Гедимін і Кейстут, зайнявши Берестейську і Дорогичинську землі, приєднали Підляшшя до Великого князівства Литовського. У 1520 р. на території Підляшшя було створено окреме воєводство (центр – Дорогичин). За Люблінською унією 1596 р. Підляшшя відійшло до Польщі. Внаслідок трьох поділів Польщі (1772, 1793, 1795 рр.) Південне Підляшшя було включене До Австрії (по р. Бугу), а Північне Підляшшя (Більщина) – до Пруссії.
Під час наполеонівських війн північна частина Підляшшя відійшла до Росії (з.1842 р. – у складі Гродненської губернії.), а південна – з 1809 р. до Маршавського герцогства, аз 1815 р. – до Королівства Польського. Протягом всього ХIХ – початку XX ст. українське населення Підляшшя зазнавали посиленого адміністративного тиску на церкву і шкільництво з метою прискорення процесів полонізації та русифікації. На початку XX ст. землі Підляшшя належали до Гродненської, Сідлецької і Холмської губерній Російської імперії.
За умовами Берестейського миру 1918 р. Підляшшя мало відійти до Української Народної Республіки, але на початку листопада 1918 р. польські збройні сили захопили територію Підляшшя і Холмщини, зайняту німецькими військами. У міжвоєнний період польський уряд проводив на території Підляшшя шовіністичну антиукраїнську політику.
У післявоєнний період автохтонне населення Підляшшя спіткала та сама доля, що й українців на інших українських етнічних землях, що залишились у складі Польщі. За угодами комуністичних урядів СРСР і Польщі, значну частину українців з Підляшшя було виселено до УРСР, решту депортовано в 1947 р. у ході операції «Вісла» на північно-західні польські землі.
У 1945-1946 роках переселено в Радянську Україну 26115 чоловік української людності Південного Підляшшя. Згодом, в 1947 році, переселено до колишнього Ольштинського воєводства в рамках акції «Вісла» близько 21 тисячу чоловік української національності з Південного Підляшшя. Після т.зв. «відлиги» в 1957 році в певній мірі виправлено заподіяні кривди українському населенню Південного Підляшшя. Дозволено на діяльність Українського суспільно-культурного товариства і гуртків художньої самодіяльності, а також навчання дітей рідної мови.
У 1955-1958 роках з колишнього Ольштинського воєводства на рідні землі Південного Підляшшя повернулось прибл. 12 тисяч чоловік української національності. Тепер за приблизними даними і даними православної єпархії в Любліні на Південному Підляшші проживає понад 12 тисяч жителів православного віросповідання, яких можна визнати українціями. Найбільше українців проживає у південно-східній території Білопідляського повіту, а найменше – в Парчівському і Володавському повітах. В тих останніх повітах після повернення з виселення багато українців, побоюючись нових виселень, перейшли з православ’я на римо-католицьке віросповідання і цим самим стали вони поляками. Одне слово, акція «Вісла» досягла тут свою мету.
В результаті полонізації руського (українського) населення впродовж кількох віків тепер вже не можна зустріти ні одного українця (православного) в таких повітах Південного Підляшшя: – в західній частині Парчівського повіту Люблінського воєводства,
– у східній частині Радзинського повіту,
– в західній частині Білопідляського повіту за винятком сіл Носово і Київець,
– в Лосицькому повіті Мазовецького воєводства,
– у східній частині Седлецького повіту Мазовецького воєводства і в повіті Соколів Підляський Мазовецького воєводства.
Про те, що на вищезгаданій території жило колись українське (руське) населення, засвідчують назви сіл, містечок і міст та прізвища їх жителів. Як приклад подам, що під самими Седльцями лежить село Сток Ляцький (польський), а кілька кілометрів далі на захід село Сток Руський (український). Як доказ, що далеко на заході Південного Підляшшя проживало колись руське (українське) населення подаю за Холмським греко-уніатським Місяцесловом (календарем) на 1868 рік, який видала греко-католицька єпархія в Холмі, що в повіті Соколів Підляський діяло уніатське благочиння (деканат), яке нараховувало 10 парафій. Найдальше на захід висунутою парафією був Городок (на карті Ґрудек), а ще далі Серочин, понад 20 км на захід від Соколова. Якщо йдеться про Північне Підляшшя, то на території між Бугом і Нарвою проживає нині за приблизними даними близько 100 тисяч україномовного православного населення, яке також охоплює повільна асиміляція з польською нацією.