..- Незабаром Марічейка!..
Слова лісника звучали урочисто. Боюся опустити щось важливе. Гуцули говорять про Марічейку: “Побачиш на світанку – познаєш радість. Озеро виникло перед очима зненацька, усього лише на мить – блиснуло відблисками між темних стовбурів дерев і знову зникло. Але ненадовго: дерева раптом розступилися, і Марічейка стала у всій своїй вроді. Оточене з усіх боків озеро відбивало м’яку синяву осіннього неба.
Я покуштував воду – без смаку, холодна. Така буває в глибоких колодязях. І отут я побачив, як на блискучій поверхні озера виникали, ширилися, бігли до берега рівні кола, один за іншим… рівномірно… Я не повірив своїм очам. Риба? У вічно крижаній воді, на висоті тисяча п’ятсот метрів? Дивлюся на лісника. Він посміхнувся, покачав головою: – Це джерела б’ють із глибин землі, живлять озеро… А чи знаєте, чому озеро дане дівоче ім’я?
В очах його затаївся ніжний смуток. Я мовчав і чекав.
– Легенда є в нас.
Послухайте..
Було все це ще в глибоку стародавність. Чорним вороняччям налетіли тоді злі недруги на наш зелений край. Вони руйнували села, губили народ, а хто вцілів, рятуючи, пішов у гори. Але вороги довідалися, що гуцули ховаються десь у дрімучих лісах, і рушили ордою слідом за ними.
Марічейка, молода дружина чабана Івана, побачила ворогів і прошептала коханому:
– Іванко, рідний! Скоріше біжи до нашим, попередь!.. А я спробую їх затримати.
– Не можу я залишити тебе.
– Згадай, милий, скільки наших там, у горах. Батьки і матері, старі і діти… Весь наш народ… Він у небезпеці. Йди!
І пішов Іван. А горда Марічейка стала на шляху ворогів. Її схопили… Наказали:
– Веди до своїх гуцулів. Не те смерть!
Йшли вони до самої ночі. Завела їх Марічейка в такі дикі місця, відкіля і не вибратися. Розлютилися вороги і накинулися на неї із шаблями… Затремтіла земля, подув страшний вітер, гримнув грім. І злетіли в небо камені, здвинулись гори й утворилося озеро. У ньому і знайшли свою загибель вороги. З тих пір ліс на честь хороброї дівчини стали називати Дівочим, а озеро – Маричейка…